День 54

Перші потяги із союзницькою допомогою почали прибувати ще затемна. На одному з військових вузлів розвантаження йшло майже безперервно: підйомники знімали важкі контейнери з платформ, техніки ставало дедалі більше, а люди працювали мовчки, намагаючись не витрачати час навіть на короткі розмови. 

Цього разу прибули не боєприпаси загального призначення й не чергова партія техніки, а те, чого українська протиповітряна оборона чекала вже кілька тижнів, — додаткові протиракети. Їх одразу розподіляли між батареями, які за останні дні майже вичерпали власні запаси, і частину комплексів переозброювали просто перед початком нової атаки. До світанку перші з них уже стояли на бойових позиціях.

Олексій спостерігав за роботою розрахунків із відчуттям стриманого полегшення. На екранах оперативного центру одна за одною зникали позначки балістичних цілей, які ще кілька днів тому майже напевно досягли б своїх об'єктів. 

Оператори працювали зосереджено, майже не підводячи голів, а в приміщенні час від часу лунав короткий звук підтвердження перехоплення. За кожною такою позначкою стояв конкретний об'єкт на землі: підстанція, лікарня, промислове підприємство або житловий квартал, який тепер не отримував свого удару. Олексій уже встиг звикнути до того, що успішне перехоплення не означає перемогу, але цього ранку йому все одно хотілося хоча б кілька хвилин повірити, що нові ракети нарешті дозволять системі перевести подих.

Цього відчуття вистачило ненадовго. Коли розвідка підтвердила появу нових протиракетних засобів, противник змінив інтенсивність ударів майже одразу. Над картою почали з'являтися нові позначки, спочатку поодинокі, потім десятками. Хвилі ударних безпілотників ішли одна за одною майже без пауз, між ними з'являлися крилаті ракети, а коли оператори вже починали працювати на межі можливостей, найважливіші цілі доповнювалися балістикою. Нові протиракети справлялися зі своєю роботою, але кожне перехоплення вимагало запуску, а кожен запуск зменшував запас, який ще вчора здавався недостатнім навіть для звичайного темпу атак.

— Вони збільшили кількість цілей одразу після підтвердження наших нових комплексів, — сказав один з офіцерів, стоячи біля робочого місця оператора. — Схоже, розвідка спрацювала швидше, ніж ми очікували.

Олексій підійшов ближче до карти й кілька хвилин мовчки стежив за рухом позначок. Частина дронів прямувала до об'єктів, які мали очевидне значення, але інші раптом змінювали маршрут, обходили окремі райони прикриття, змушуючи українські розрахунки реагувати. Кілька груп взагалі не становили прямої загрози для важливих об'єктів, проте змушували операторів витрачати увагу й боєкомплект. Олексій попросив показати попередню атаку, і коли дві карти наклали одна на одну, відмінність стала помітною навіть без детального аналізу.

— Подивіться, як вони поводяться після першого перехоплення, — сказав він. — Раніше вони просто намагалися пройти через найбільш зручний маршрут. Тепер частина груп змінює напрямок уже після того, як ми відкриваємо роботу батарей. Вони не просто шукають незахищену ділянку. Вони перевіряють, куди ми змушені перекидати комплекси.

Офіцер уважніше придивився до карти, а потім повільно кивнув. Поки вони розмовляли, на іншій ділянці знову з'явилася балістична ціль. Оператор отримав дозвіл на перехоплення, і через кілька секунд її позначка згасла. Ніхто не відреагував особливо емоційно. Усі вже знали, що навіть успішна робота ППО цього ранку не дає їм права розслаблятися. Противник поступово змінював не тільки кількість ударів, а й сам спосіб, у який змушував українську оборону витрачати свої можливості.

Олексій відійшов від карти й узяв зі столу папку з ранковими фронтовими зведеннями. Уже перші сторінки показали, що проблема не обмежувалася небом. Майже на всій лінії зіткнення інтенсивність боїв за останню добу різко зросла. Невеликі штурмові групи атакували українські позиції майже безперервно, змушуючи підрозділи залишатися в постійній напрузі. Артилерія працювала значно щільніше, ніж ще тиждень тому, а керовані авіабомби дедалі частіше били не лише по передньому краю, а й по переправах, складах, командних пунктах і містах, розташованих за десятки кілометрів від фронту. Навіть ті ділянки, які ще недавно вважалися відносно спокійними, тепер регулярно з'являлися у зведеннях.

Особливо його зацікавила одна деталь. На кількох напрямках, де останніми днями противник постійно намагався просуватися вперед, тепер стало несподівано тихо. Не настільки, щоб можна було говорити про припинення боїв, але достатньо, аби це впало в очі досвідченому офіцерові. Олексій попросив підняти дані за попередні дві доби, і через кілька хвилин перед ним уже лежали роздруковані карти з позначеними районами активності.

— Тут вони майже зупинили штурми, — сказав він, показуючи на один із секторів. — А що відбувається далі?

— Артилерія працює, — відповів офіцер оперативної групи. — Але піхота майже не рухається.

— Розвідка?

— Активність висока. Навіть вища, ніж учора.

Олексій ще раз подивився на карту. Після кількох днів постійних атак така зміна не могла бути випадковою. Якби противник виснажився, зменшилася б і розвідувальна активність. Натомість дрони продовжували працювати, артилерія підтримувала тиск, а техніка почала переміщуватися в районах, які ще недавно не виглядали важливими. Коли на карту додали маршрути тилового руху, поступово проявилася ще одна закономірність: частина колон ішла до фронту, але не розподілялася вздовж усієї лінії. Вони концентрувалися в окремих районах, а потім зникали з основних доріг.