День 44

— Ольго, прокидайся. Уже дев'ята.

Дівчина розплющила очі не одразу. Здавалося, вона лише на хвилину заплющила їх, хоча організм наполегливо підказував інше. Кімната була незнайомою — одна з десятків однакових житлових секцій евакуаційного центру. За вузьким вікном уже давно настав ранок, а з коридору долинав приглушений гомін сотень людей.

Вона повільно сіла на ліжку й потерла обличчя долонями. У голові ще жили вчорашні події. Паніка на площі. Крики. Перший портал. Погляди людей, які не могли зрозуміти, що перед ними. А потім нескінченний потік виснажених, наляканих чоловіків, жінок і дітей, які вибігали просто в інший світ.

— Скільки я спала? — тихо запитала вона.

— Трохи більше трьох годин, — усміхнулася медикиня, яка саме занесла до кімнати термокухоль із гарячим чаєм. — Дмитро наказав хоча б стільки дати тобі відпочити. Ми спробували не будити раніше.

Ольга лише кивнула. Чай виявився настільки гарячим, що вона кілька секунд просто гріла ним долоні. Лише тепер відчула, як сильно мерзне. Учора на це не було часу.

Щойно вона вийшла до головної галереї евакуаційного центру, її накрило відчуття масштабу. Учора вона бачила лише натовп, який треба було врятувати. Тепер перед нею було справжнє маленьке місто. Уздовж широких проходів працювали їдальні, медичні пункти, дитячі кімнати, стійки реєстрації. Волонтери розносили гарячі сніданки, лікарі закінчували огляд тих, хто отримав травми під час тисняви, а між житловими секціями вже бігали діти, ніби прожили тут не одну добу.

Найдивніше було те, що люди вже почали повертатися до звичайного життя. Хтось сміявся біля столиків із кавою. Двоє літніх чоловіків сперечалися про футбол. Молоде подружжя шукало, де можна випрати дитячі речі. Учора вони тікали від ракет, а сьогодні мозок сам намагався знайти бодай якусь нормальність.

Біля одного з великих інформаційних центрів вишикувалася довга черга. За столами працювали десятки співробітників, більшість із яких були звичайними людьми першого плану. Перед кожним лежали невеликі темні браслети.

— Наступний, будь ласка.

До столу підійшов чоловік років п'ятдесяти.

— Це обов'язково? — невпевнено запитав він.

Дівчина за столом привітно усміхнулася.

— Ні. Якщо не хочете, можете відмовитися. Але без тимчасового браслета вам доведеться щоразу звертатися до персоналу. Він відкриває житлові секції, душові, їдальні, медичні кабінети й допомагає орієнтуватися в центрі.

— А що він ще вміє?

— Поки що небагато. Це тимчасова модель. Якщо погодитеся, після активації з'явиться персональний помічник. Він відповість на більшість ваших запитань і допоможе знайти потрібне місце.

Чоловік трохи повагався, але простягнув руку.

Працівниця застебнула браслет, торкнулася планшета, і над зап'ястком спалахнула маленька блакитна голограма. Вона була заввишки не більше двадцяти сантиметрів і скидалася на звичайну молоду дівчину в нейтральному одязі.

— Доброго ранку, пане Сергію, — привітно промовила вона. — Я ваш інформаційний помічник. Якщо заблукаєте або захочете щось дізнатися, просто зверніться до мене.

Чоловік здригнувся від несподіванки.

— Ти... жива?

Голограма ледь усміхнулася.

— Ні. Я штучний інтелект. Але дуже постараюся бути корисною.

Поруч уже сміялися діти, які намагалися поговорити зі своїми голографічними помічниками. Для них це виглядало цікавою грою. Дорослі ж спершу ставилися насторожено, але вже за кілька хвилин починали користуватися новою можливістю так, ніби вона існувала завжди.

Ольга повільно йшла далі, коли помітила іншу чергу. Вона була значно коротшою і майже непомітною. Біля її початку стояли двоє співробітників СБУ в цивільному разом із кількома людьми Жоржа. Вони нікого не затримували силоміць, не підвищували голосу й не вдягали кайданків. Просто час від часу підходили до когось із новоприбулих, чемно зверталися на ім'я й просили пройти до сусіднього приміщення для додаткової розмови.

Більшість навіть не звертала на це уваги. Усі були зайняті власними проблемами, пошуками рідних, оформленням документів, першими дзвінками додому. Лише Ольга знала, що браслети перевіряють набагато більше, ніж право відчиняти двері. Учора разом із тисячами врятованих сюди потрапили й люди, які багато років працювали на Орден. Одні робили це свідомо, інші навіть не підозрювали, ким насправді були їхні керівники. Жорж наполіг, щоб із кожним із них розмовляли окремо, без публічних звинувачень і без зайвого галасу. Він казав, що правда значно легше сприймається тоді, коли людина не змушена захищатися перед натовпом.

Ольга вже хотіла звернути до їдальні, коли в мислезвʼязку почувся виклик.

— Ольго, — пролунав голос Дмитра. Він був спокійним, але втома в ньому відчувалася не менше, ніж у неї. — Відпочинок закінчився. Уночі були нові масовані удари. Київ і Харків знову під обстрілом. Ми починаємо евакуацію великих районів які лишились світла. Потрібні всі, хто здатен відкривати портали.

Ольга мовчки поставила недопитий чай на найближчий столик, поправила куртку й швидким кроком рушила до транспортного сектора. Вона встигла поспати лише кілька годин, але навколо вже працювали десятки тисяч людей, і кожен із них зараз був потрібний на своєму місці.