День 43

Величезний екран світився м'яким синюватим світлом, від якого обличчя операторів здавалися ще більш виснаженими, ніж були насправді. На карті не було фронтів, стрілок наступу чи інших речей, до яких звикли військові. Натомість сотні кольорових позначок вкривали всю країну від заходу до сходу. Для більшості присутніх це були лише умовні символи, але Жорж знав, що за кожною з них стоять живі люди.

Одні працювали в державних установах. Інші керували логістичними центрами, великими підприємствами або транспортними вузлами. Дехто роками будував політичну кар'єру, щоб одного дня опинитися в потрібному кабінеті. Дехто носив військову форму. Дехто ховався за маскою звичайного чиновника. Усі вони були частиною однієї мережі, яку Орден створював значно довше, ніж більшість присутніх у цій залі взагалі працювала на своїх посадах.

Андрій Іванович підійшов до столу з двома паперовими стаканчиками кави й поставив один поруч із Жоржем.

— Навіть не питаю, коли ти востаннє спав.

Жорж задумався.

— Якщо чесно, вже не пам'ятаю.

Генерал тихо засміявся й похитав головою.

— Гарна відповідь. Саме так відповідають люди, які не спали щонайменше дві доби.

— А ти?

— Я хоча б три години відлежався на дивані.

— Заздрю.

Обидва усміхнулися. Це була дивна розмова для людей, які за кілька хвилин мали розпочати найбільшу операцію в сучасній історії країни, але саме такі дрібниці іноді допомагали не збожеволіти.

Поруч один із операторів щось тихо обговорював із колегою. Хтось перевіряв канали зв'язку. На кількох моніторах безперервно змінювалися зведення. З боку могло здатися, що це звичайний робочий ранок великого кризового центру. Насправді ж усі присутні чудово розуміли, що після сьогоднішнього дня країна вже не буде такою, як учора.

Андрій кілька секунд мовчав, дивлячись на карту, а потім запитав:

— Думаєш, ми зможемо?

Жорж не відповів одразу. Він дивився на карту й думав про те, скільки років Орден витратив на побудову своєї мережі. Скільки людей загинуло, навіть не підозрюючи, що стали на шляху чужого плану. Скільки політиків, бізнесменів і військових вважали себе господарями власних рішень, хоча насправді давно виконували чужу волю.

— Ми змусили Орден рухатися, — нарешті сказав він. — Раніше вони могли дозволити собі чекати рік, п'ять років або навіть десять. Вони діяли обережно й поступово, тому що повністю контролювали ситуацію. Зараз усе змінилося. Вони почали поспішати через фронт, через економіку, через інформаційний простір і через те, що більше не мають того контролю, який мали раніше.

Андрій уважно подивився на нього.

— Ти справді думаєш, що Орден почав нервувати?

— Не сам Орден, а люди в Ордені. Не плутай одне з іншим.

Кілька секунд генерал мовчав. Потім засунув руки в кишені й сказав те, що обидва й так давно розуміли:

— Якщо сьогодні щось піде не так, другого такого шансу в нас уже не буде.

Жорж повільно кивнув. Саме про це він думав усю ніч. Мережу можна було пошкоджувати багато разів. Можна було роками ловити окремих агентів, викривати схеми, арештовувати чиновників і блокувати рахунки. Але сьогодні вони вперше намагалися вдарити по всій системі одночасно, щоб викорінити її із суспільства повністю. Якщо ж удар виявиться недостатньо сильним, супротивник просто сховається ще глибше.

На стіні змінився час: 05:06.

Один із операторів підняв голову від монітора.

— Усі групи підтвердили готовність.

У залі стало тихіше. Кожен розумів, що починається момент, заради якого останні місяці працювали сотні людей.

Жорж поставив недопиту каву на стіл і ще раз подивився на карту. Десь зараз Марат готувався заходити на об'єкт неподалік лінії фронту. Дмитро чекав сигналу в Києві. Михайло Сергійович уже розподілив групи по урядових будівлях. Євген і Василь завершували останні перевірки на своїх напрямках. Стас, який ще нещодавно був звичайним підлітком, зараз теж чекав початку власної операції.

05:07.

Жорж спокійно промовив:

— Починаємо. Працюємо за планом. Успіху всім.

Він ще кілька секунд мовчки дивився на карту, де одна за одною почали змінювати колір перші позначки.

Операція почалася.

* * *

О 05:07 через мислезв’язок пройшов короткий імпульс від Марата. Без зайвих пояснень і без емоцій — лише одна команда, яку тієї ж миті отримали десятки інших груп по всій країні.

«Починайте».

Фенікс мовчки розплющив очі. Насправді він майже не спав. Просто лежав на нарах у напівтемному бліндажі й слухав рівномірний гуркіт генератора надворі. Ведмідь уже сидів поруч і повільно затягував ремені бронежилета. Його рухи були спокійними й точними, як у людини, яка багато разів проходила через подібні ситуації й давно навчилася не витрачати сили на зайві емоції.