День 42

Саймон саме закінчував перевірку спорядження, коли по всій базі пролунав сигнал термінового збору.

Звук був знайомим кожному штурмовику Нульового плану. За роки служби люди починали розрізняти десятки різновидів тривоги майже інстинктивно. Одні сигнали означали навчання, інші — перевірку готовності або термінове перекидання резервів. Цей належав до найнеприємніших. Так піднімали підрозділи тоді, коли операція вже почалася і ситуація вимагала негайного втручання.

Він відклав розібраний голкомет на стіл і швидко завершив перевірку вузлів живлення. Поруч уже збиралися бійці його групи. Ніхто не ставив запитань і не намагався з'ясувати причину тривоги. Усі добре знали, що відповіді чекатимуть попереду.

За кілька хвилин штурмовики заходили до оперативного центру. Усередині панувала атмосфера, добре знайома кожному професійному військовому. Оператори безперервно працювали за терміналами зв'язку, аналітики переглядали потоки даних, а офіцери координації отримували нові доповіді швидше, ніж встигали завершувати попередні. На центральній голограмі висіла карта Київського регіону, над якою мерехтіли десятки службових позначок. Було очевидно, що штаб працює вже не першу годину.

Нарадою керував генерал спецпідрозділів Нульового плану.

— Маємо підтверджену диверсійну операцію Ордену, — без вступів почав він. — Ціль атаки — Київська дамба.

Навіть для людини, яка більшу частину життя провела на війні, руйнування подібної споруди означало катастрофу. Особливо якщо за справу взявся Орден. На карті з'явилися нові дані.

— За останню добу ми отримали кілька незалежних підтверджень роботи диверсійних груп на території об'єкта. Частина агентури була впроваджена заздалегідь. Частина прибула протягом останніх днів. Активна фаза операції почалася кілька годин тому.

Червоні позначки спалахнули вздовж дамби та прилеглих технічних споруд.

— Заряди підтверджені? — запитав один із офіцерів.

— Частково. Ми знаємо, що підготовка до підриву ведеться, але не маємо точних даних ані щодо кількості вибухівки, ані щодо місць її закладання.

Генерал змінив проєкцію, і над столом одразу розгорнулася карта Києва. На ній були позначені транспортні магістралі, житлові райони, критична інфраструктура та місця проведення масових акцій, які останніми днями збирали тисячі людей. Країна продовжувала жити в умовах політичної кризи. Після появи Львівської республіки та хвилі корупційних скандалів, суспільство буквально розкололося на табори. Новини, протести й нескінченні суперечки заповнили весь інформаційний простір.

Для Саймона це не мало особливого значення. Його цікавила інша цифра — кількість людей, які можуть опинитися в зоні затоплення.

— За оцінками поліції, лише сьогодні в місцях проведення акцій перебувають десятки тисяч осіб, — продовжив генерал. — Якщо дамба буде зруйнована, наслідки не обмежаться самою спорудою.

Цього пояснення вистачило. На карті з'явилися сектори відповідальності. Підрозділ Саймона отримав східну частину комплексу та прилеглу технічну зону, де розвідка зафіксувала найбільшу активність противника. Після кількох уточнень щодо маршрутів і порядку взаємодії генерал завершив нараду коротким наказом:

— Часу мало. Вихід негайно.

Менш ніж через десять хвилин колона вже залишала базу.

Дорогою до об'єкта Саймон кілька разів дивився крізь бронескло на місто, яке продовжувало жити своїм життям. На одному з перехресть він побачив черговий мітинг. Люди тримали прапори, сперечалися між собою, записували відео для соціальних мереж і майже не звертали уваги на військову колону, що промчала повз них. Вони не знали, що зараз відбувається за кілька десятків кілометрів від них і наскільки близько опинилися до катастрофи.

Коли попереду з'явилися бетонні конструкції дамби, у навушнику пролунав голос оператора розвідки.

— Усім групам. Підтверджено контакт із противником. На території об'єкта виявлено озброєних осіб. Імовірно диверсійна група Ордену.

Операція почалася.

Перший бій спалахнув майже відразу після входу на територію комплексу. На перехресті технічних галерей промайнули людські постаті, а вже за секунду бетон навколо штурмовиків вибухнув від влучань. У вузьких коридорах гуркіт пострілів відлунював так, ніби стрілянина лунала одразу з усіх боків.

Саймон відповів майже машинально. Один із нападників упав після першого ж пострілу, проте решта не лише не запанікувала, а й почала відходити з дивною впорядкованістю. Вони постійно прикривали один одного, займали нові позиції та знову відкривали вогонь, змушуючи штурмовиків просуватися слідом.

Щось у цій поведінці не подобалося Саймону. Орденівці діяли занадто грамотно для людей, які просто намагаються виграти кілька хвилин або врятуватися втечею. Вони ніби навмисно змушували військових переслідувати себе, відволікаючи увагу від чогось значно важливішого.

Лише коли почали надходити нові дані від розвідки, усе поступово стало на свої місця. У різних секторах комплексу знаходили невеликі групи диверсантів, які поводилися майже однаково. Вони вступали в короткі бої, змушували сили безпеки розгортати додаткові підрозділи, після чого відходили на нові позиції або взагалі зникали серед технічних споруд і службових проходів.