День 41

Оперативний медичний центр першого плану вже давно перестав нагадувати лікарню. Тут майже не було палат чи кабінетів із табличками на дверях. Увесь поверх займала одна величезна зала, поділена на десятки секторів прозорими перегородками. Над столами операторів безперервно мерехтіли голографічні карти України, схеми шпиталів, маршрути санітарної евакуації, графіки виробництва медикаментів і тисячі позначок, які змінювалися мало не щосекунди. Люди працювали мовчки й швидко. Хтось координував перевезення поранених із фронту, хтось розподіляв нові партії обладнання між лікарнями, а хтось одночасно спілкувався через мислезв'язок із десятком медичних центрів по всій країні.

У самому центрі цієї величезної системи, біля напівкруглого столу, стояла Лейла. Перед нею одночасно висіло кілька великих голограм. Вона вела нараду по мислезвʼязку. У цей момент до неї тихо підійшов молодий офіцер зв'язку.

— До вас прийшов командир фронтової групи.

— Хто саме?

— Марат.

Лейла на секунду замовкла, але вираз її обличчя майже не змінився.

— Нехай зачекає кілька хвилин.

Офіцер кивнув і відійшов.

Нарада тривала ще хвилин десять. Коли остання голограма співрозмовників згасла, Лейла помітила Марата. Він стояв трохи осторонь, біля панорамного вікна, і з цікавістю розглядав те, що відбувалося навколо.

— Ну? — сказала вона, підійшовши ближче. — Уже проблеми немає?

— Ще залишилась.

— Тоді ходімо. Бо якщо ми залишимося тут ще хвилину, мене знову хтось знайде.

Вони пройшли до невеликого кабінету поруч. Двері тихо зачинилися, відсікаючи гул оперативного центру.

Лейла нарешті дозволила собі видихнути й сіла в крісло.

— Розповідай. Що сталося?

Марат поклав перед нею планшет.

— Треба терміново погодити отримання нових гемостатичних пластин.

Вона навіть не взяла планшет одразу. Спершу уважно подивилася на нього. Потім на планшет а потім знову на нього.

— Це все?

— Так.

— Серйозно?

— Абсолютно.

Лейла відкрила документ. Кілька секунд мовчки читала. Потім викликала службову голограму.

— Покажи забезпечення сорок третьої штурмової групи.

Перед нею миттєво з'явилася таблиця. Вона швидко перегорнула кілька рядків і повільно усміхнулася.

— Марат...

— Що?

— Тобі ніколи не стати розвідником.

— Чому? — Марат спромогся зобразити з себе ображеного но це в нього не дуже вдалося.

— Бо брехати ти не вмієш зовсім. Дивись. Ось твоя заявка. Погоджена.

Перегорнула ще один рядок.

— Ось наказ на відвантаження. А ось підтвердження, що машина вже виїхала.

Марат розвів руками і неяково посміхнувся.

— Якщо чесно... я сподівався, що вона ще не виїхала.

Лейла не витримала й тихо засміялася.

— Тобто весь твій геніальний план полягав саме у цьому?

Вона сперлася ліктями на стіл.

— Марат, ти командуєш людьми, плануєш бойові операції, знаходиш вихід із таких ситуацій, після яких половина Генштабу ще тиждень не може зрозуміти, як ти це зробив. А потім приходиш до мене з приводом, який навіть моя система помічає як повну маячню.

Марат почав було щось відповідати і навіть намагався пожартувати але Лейла уважно подивилась на нього і зупинила жестом.

— Слухай... — сказала вона вже зовсім тихо. — Коли ти востаннє спав?

— Не пам'ятаю.

— Не жартуй.

— Я й не жартую.

Вона підвелася зі свого місця й обійшла стіл.

Тепер між ними залишалося менше кроку.

— Подивися на мене.

Марат підняв очі і вона помітила те, чого не бачила, поки сміялася з його незграбного приводу: почервонілі очі, темні кола під ними, зблідле обличчя, ледь помітне тремтіння кисті, коли він опустив планшет на стіл.

— От тепер усе стало на свої місця, — тихо сказала вона.

— Що саме?

— Я весь цей час думала, чому ти сьогодні якийсь дивний. А ти просто настільки втомився, що навіть нормально збрехати вже не можеш.

Марат усміхнувся, але цього разу усмішка вийшла значно слабшою.

— Виходить так.

Лейла ще кілька секунд мовчала, потім без жодного слова викликала службовий канал.

— Андрію, приймеш управління центром приблизно на годину?

Із браслета почувся трохи здивований голос.