День 40

Артем вийшов на вулицю вдень у неділю, коли нарешті стало трохи тихіше. Кінець листопада вже відчувався повністю — холодний, вологий, без снігу, але з таким повітрям, яке ніби одразу пробирає під куртку. Двір виглядав майже порожнім. Колись у цей час тут було більше людей, діти бігали, хтось гуляв із собаками, але тепер усе змінилося — більшість залишалася вдома.

Він постояв біля під’їзду кілька секунд, просто озираючись. Не те щоб було куди йти — скоріше просто хотілося вийти, трохи розім’ятись, подихати повітрям, не дивитися постійно в екран.

Хоча екран тепер був із ним завжди.

Браслет тихо грівся на зап’ясті під курткою. За ці кілька днів Артем уже звик до нього настільки, що майже не знімав. ШІ відповідав швидко, пояснював домашку краще, ніж деякі вчителі, міг знайти будь-яку інформацію, показати відео, навіть просто поговорити, якщо ставало нудно. Ноутбук він майже перестав відкривати.

— Артем!

Він обернувся.

Біля лавки, трохи далі від під’їзду, стояли Денис і Влад. Обоє в куртках, руки в кишенях, явно теж не знали, чим себе зайняти.

— О, ти вийшов, — сказав Денис, коли Артем підійшов ближче.

— Та так… — відповів він. — Сидіти вже не хотілося.

— У нас те саме, — Влад усміхнувся. — Ми вже хвилин десять тут стоїмо, думаємо, що робити.

Вони сіли на лавку. Дерево було холодне, але ніхто не звернув уваги.

— Як там з математикою? — запитав Денис. — Ти зробив?

— Та зробив, — Артем кивнув. — Мені цей… браслет допоміг.

Влад одразу ожив:

— От, до речі. У тебе теж він нормально працює?

Артем підняв руку, показавши браслет.

— Так. Постійно щось підказує. Я вже навіть не шукаю сам — просто питаю.

— І що, реально пояснює? — не повірив Денис.

— Ну так. Краще, ніж у відео, — відповів Артем. — Можна перепитати, якщо не зрозумів.

— У мене теж, — сказав Влад. — Я вчора з ним історію робив… він мені навіть приклади якісь наводив, щоб легше запам’ятати.

Вони трохи помовчали.

— А про ці… бомбосховища щось казав? — обережно запитав Денис.

Артем знизав плечима.

— Загалом. Що там можна жити, що тепло, світло, інтернет… Але подробиць не дає.

— У мене теж так, — Влад кивнув. — Я питав, де вони, а він каже — обмежений доступ.

— Ну, логічно, — тихо сказав Денис. — Якби всі знали, то…

Він не договорив, але й так було зрозуміло.

У цей момент браслет на руці Артема ледь відчутно завібрував. Не як повідомлення — інакше. Він трохи підвів рукав і глянув на нього. Тонке світло пробігло по поверхні, і перед ним, трохи вище рівня очей, з’явилася знайома голограма.

— Артеме, для вас активовано наступний рівень доступу, — прозвучав спокійний голос.

Артем трохи нахилив голову.

— В якому сенсі? — запитав він тихіше, ніж зазвичай.

— Вам відкрито функцію прямої комунікації з іншими користувачами браслетів.

Він підняв погляд на друзів.

— У вас теж щось з’явилось?

Денис дивився перед собою, ніби щось читав.

— Так… мені теж щось пише.

— І в мене, — додав Влад.

Артем трохи задумався.

— Давай спробуємо… — сказав він, не дуже впевнено. — Типу… я тебе викличу.

— Давай, — Денис усміхнувся.

Артем навіть не до кінця розумів, як це зробити, але подумки звернувся до браслета.

— Денис.

І майже одразу перед ним з’явилося нове зображення. Голограма. Вона була схожа на ту, що створював ШІ, тільки тепер це був не він. Це був Денис. Трохи згладжений, ніби відфільтрований, але впізнати було легко — ті самі риси, той самий вираз обличчя. 

— Ти це бачиш? — почувся голос.

Артем мимоволі посміхнувся.

— Так, бачу.

Він перевів погляд на справжнього Дениса, який сидів поруч.

Той теж дивився перед собою і посміхався, ніби одночасно був у двох місцях.

— Це… дивно якось, — сказав Влад, трохи розгублено.

— Але прикольно, — відповів Артем. — Можна ж так навіть не виходити з дому.

— Та ми і так не виходимо, — засміявся Денис.

У цей момент у Артема з’явився ще один сигнал. Мама. Він на секунду відволікся і відкрив зв’язок. Перед ним виникла її голограма.

— Ти де? — спокійно запитала вона.

— У дворі, з Денисом і Владом, — відповів Артем.