День 39

До початку наради залишалося кілька хвилин, але в підземному командному центрі вже не було вільних місць. Люди заходили мовчки, переглядали документи, відкривали планшети, перекидалися короткими фразами й одразу замовкали. Навіть ті, хто зазвичай любив сперечатися, сьогодні поводилися незвично стримано.

Президент увійшов до зали одним із останніх. Він привітався кивком, поклав теку на стіл і відразу підійшов до великого екрана, який займав майже всю дальню стіну приміщення.

На карті світилися п'ять областей: Львівська, Волинська, Рівненська, Івано-Франківська, Закарпатська.

Червоні позначки з'єднувалися між собою в єдиний масив, який простягався від кордону з Європейським Союзом до Карпат і президент дивився на карту довше, ніж зазвичай дивився на будь-які доповіді. За останні роки він бачив різні кризові ситуації. Бачив відступи, прориви фронту, масовані ракетні удари, енергетичні колапси й паніку перших місяців великої війни. Але зараз усе виглядало інакше.

Тоді ворог приходив іззовні а зараз проблема народжувалася всередині країни.

— Починайте, — сказав він, повертаючись до столу.

Першим піднявся керівник Служби безпеки. Він відкрив папку, переглянув кілька сторінок і заговорив спокійним робочим голосом:

— За останні дві доби обласні ради Закарпаття та Івано-Франківщини підтримали рішення про приєднання до Львівської республіки. Формулювання різняться, але суть однакова. Усі документи підготовлені за схожими шаблонами. Наші аналітики вважають, що координація відбувається з єдиного центру.

На екрані одна за одною почали з'являтися фотографії сесійних залів, пресконференцій, мітінгів на яких були натовпи людей з прапорами і гаслами. Місцеві політики посміхались і грали на камеру. Дивлячись на все це можна було чітко сказати що без київської влади у людей нарешті наступив мир і добробут.

Президент дивився на них мовчки. На більшості фотографій люди виглядали цілком звичайно. Пенсіонери. Студенти. Працівники заводів. Молоді матері з дітьми. Не було видно жодних озброєних загонів чи барикад. Але якби на вулицях стояли танки, ситуація була б значно простішою.

— Що кажуть губернатори? — запитав він.

— По-різному, — відповів представник уряду. — Частина стверджує, що ситуація контрольована. Частина просить вислати їм війська для придушення бунту. Дехто взагалі не відповідає на дзвінки або намагається зайняти нейтральну позицію.

У дальньому кінці столу нервово посміхнувся міністр внутрішніх справ.

— Нейтральну позицію зараз займають ті, хто чекає, чия сторона переможе.

На екрані з'явилися нові матеріали. Цього разу це були записи з соціальних мереж, уривки телеефірів, скриншоти новинних сайтів.

Президент уважно дивився на них і бачив різних людей у різних студіях різного рівня довіри у суспільстві, але тези що вони проговорювали були тіж самі. Однаковий зміст, заклики і пояснення того, чому нове утворення нібито має більше шансів на успіх, ніж держава, яка вже четвертий рік живе в умовах війни.

— Вони працюють дуже професійно, — тихо сказав начальник Генерального штабу. — Занадто професійно для випадкового політичного руху.

— Ми це вже зрозуміли, — відповів президент.

— Якщо тенденція збережеться, ми можемо отримати аналогічні процеси ще в кількох областях. — взяв слово один із заступників керівника розвідки —  Не обов'язково одразу. Але вони вже створили відчуття успіху. А такі речі мають властивість поширюватися.

Президент повільно провів рукою по столу. Він вочевидь бачив як почала хитатися держава, яка витримала довги роки війни.

* * *

Обстріли Землі не відновилися. Рогаті закріпилися на Марсі, і про їхню присутність тепер нагадували лише телескопи, що фіксували розліт уламків другого планетоїда, та розріджені сигнатури кораблів, які трималися поблизу червоної планети. Аналітики майже одностайно дійшли висновку: у ворога в цій системі більше немає далекобійної зброї. Але це не означало, що загроза зникла.

Саме тому рішення вирушити до Марса було продиктоване не бажанням атакувати, а необхідністю бачити. Людству потрібні були очі на Марсі — постійні, контрольовані, здатні передавати дані в реальному часі. Просто засіяти район бази дронами й спробувати приймати телеметрію з Землі було неможливо: відстань, затримка сигналу, ймовірні перешкоди, ворожі засоби глушіння — усе це робило таку схему ненадійною. На Марсі мав залишитися корабель, який координуватиме збір інформації, збиратиме потоки даних із дронів, оброблятиме їх і лише потім передаватиме зведення на Землю у визначені часові вікна.

Другою важливою метою було з’ясувати, чи працює мислезв’язок на такій відстані. Теоретично зв’язок характерників міг долати простір незалежно від радіохвиль, але перевірки міжпланетного масштабу ще не проводилися. Цю відповідь треба було отримати — вона могла змінити всю стратегію війни.

П’ять кораблів нового класу вирушили до Марса. Вони вийшли з магнітного поля планети і швидко поринули в портали, вийшовши вже біля червоної планети. Зорієнтувавшись у просторі, кораблі знайшли координати бази і обережно, ховаючись за рельєфом планети, полетіли до неї.