День 38

Стас прокинувся раніше, ніж зазвичай. Його розбудив не будильник і не якісь особливі справи, а шум за вікнами. Навіть крізь зачинені шибки було чути двигуни автомобілів, уривки розмов і безперервний рух людей на вулиці. 

Коли він виглянув надвір, то відразу зрозумів, що місто живе в якомусь дивному очікуванні. Біля найближчого перехрестя вже стояли кілька мікроавтобусів із прапорами Львівської республіки, по тротуарах поспішали люди з плакатами, а неподалік кав'ярні, де він часто купував ранкову каву дорогою на роботу, зібралася знайома група чоловіків, яких Стас останніми днями бачив майже всюди.

Вони були одягнені цілком звичайно: спортивні куртки, джинси, легкі рюкзаки. Але за цією буденністю ховалося щось таке, що відразу впадало в око уважному спостерігачеві. Короткі стрижки, стримані рухи, уважні погляди та звичка постійно контролювати все навколо робили їх більше схожими на професійних військових, ніж на переселенних з захоплених теріторій або політичних активістів. 

До десятої ранку центр міста вже був переповнений людьми. Одні прийшли підтримати Львівську республіку, інші хотіли побачити все на власні очі, а багато хто просто не бажав залишатися осторонь подій, про які останніми тижнями говорили всюди — від телевізора до продуктових магазинів. 

Площа перед обласною адміністрацією нагадувала добре підготовлений політичний захід. Уздовж сцени працювали оператори, журналісти займали найкращі місця для зйомки, а поруч чергували поліцейські патрулі. На перший погляд усе виглядало цілком законно й навіть буденно. Проте що довше Стас спостерігав за натовпом, то більше помічав деталей, які руйнували цю картину. 

Кілька груп чоловіків постійно переміщувалися площею, непомітно керуючи всім, що відбувалося навколо. Вони підказували людям, де ставати, роздавали прапори, підводили журналістів до потрібних співрозмовників і стежили за реакцією натовпу. Здавалося, що весь захід був спланований до найменших дрібниць задовго до сьогоднішнього дня.

Один із таких координаторів підійшов до літньої жінки, яка стояла поруч зі Стасом.

— Чому без прапора? — привітно усміхнувся він. — Сьогодні історичний день. Треба показати єдність.

Жінка подивилася на нього спокійним, трохи втомленим поглядом.

— А хто сказав, що я прийшла вас підтримувати?

Усмішка на його обличчі помітно згасла.

— Тоді навіщо прийшли?

— Подивитися. Поки що це ще не заборонено.

Чоловік кілька секунд мовчки дивився на неї, після чого сухо побажав гарного дня і рушив далі.

— Дуже вже вони хочуть показати, що тут усі за них, — тихо сказала жінка.

Стас лише кивнув. Саме так усе й виглядало.

Близько одинадцятої на сцену вийшов голова тимчасової адміністрації Львівської республіки. Його обличчя вже давно стало впізнаваним по всій країні. Щойно він з'явився перед людьми, площа помітно пожвавішала. Телевізійні камери повернулися в його бік, журналісти почали виходити в прямі ефіри, а люди в натовпі потягнулися ближче до сцени.

Політик дочекався, поки стихне гомін, і впевнено взяв мікрофон.

— Друзі, сьогодні ми стаємо свідками історичного моменту. Закарпаття робить свій вибір. Ми більше не будемо чекати рішень Києва, який роками нехтував інтересами наших громад. Ми будуємо нову систему, нову державу і нове майбутнє для наших дітей.

Оплески пролунали майже відразу, але Стас швидко помітив, що найактивніше плескають ті самі організовані групи, які він бачив біля вокзалу, у кав'ярнях і на попередніх мітингах. Решта людей реагувала значно стриманіше.

— Нас підтримують наші партнери, — продовжив політик. — Нас підтримують європейські держави, наші сусіди та впливові політичні сили по всьому світу. Ми вже ведемо переговори про нові економічні угоди та нові гарантії безпеки.

У цей момент із натовпу пролунав голос:

— А які саме держави нас підтримали?

Питання було поставлене достатньо голосно, щоб його почули всі навколо. Політик зробив вигляд, що не почув, але голос повторив його ще раз.

— Які саме держави вас визнали?

Люди почали озиратися. За кілька метрів від Стаса стояв місцевий підприємець, якого добре знала половина міста.

— Ви говорите про підтримку, — продовжив він. — Тоді покажіть документи. Покажіть хоча б одну офіційну заяву.

По площі прокотився схвальний гул.

— Переговори тривають, — відповів політик.

— Тобто ніхто не визнав?

— Це складний дипломатичний процес.

— Іншими словами, ні?

У натовпі почулися смішки. Спочатку поодинокі, а потім дедалі голосніші. Стас помітив, як кілька координаторів миттєво рушили в бік підприємця, але той продовжив.

— Добре. Тоді інше питання. Ви заявляєте, що люди підтримують приєднання до Львівської республіки. Коли було голосування?

Політик помітно напружився.