День 37

Стас помітив їх ще за кілька днів до того, як у новинах почали говорити про можливе приєднання Закарпаття до Львівської республіки.

Спочатку це були лише дрібниці, на які більшість людей не звертала уваги. У місті з'явилося надто багато приїжджих. Для цього віддаленого від війни регіону це не було чимось незвичайним. Багато людей шукали тут місце, куди не долітали шахеди та ракети. Проте ці люди відрізнялися від звичайних туристів.

Стас звернув на них увагу біля вокзалу. Він саме чекав на знайомого, коли з автобуса вийшла група чоловіків років тридцяти-сорока. Усі були одягнені по-цивільному: джинси, спортивні куртки, рюкзаки. Нічого особливого. Проте вони трималися разом занадто впевнено для випадкових пасажирів. Ніхто не озирався навколо в пошуках таксі чи адреси готелю. Навпаки, вони швидко зібралися в одну групу, обмінялися кількома короткими фразами й одразу рушили в напрямку центру міста.

Тоді Стас не надав цьому великого значення. Але вже наступного дня побачив майже таку саму компанію в кав'ярні неподалік площі. Потім ще одну. І ще.

Поступово він почав помічати закономірність. Усі ці люди були надто схожими один на одного. Однакова статура. Однакова манера поводитися. Майже повна відсутність емоцій на обличчях. Вони рідко користувалися телефонами на людях, зате багато спілкувалися між собою тихими голосами. При цьому майже ніколи не сиділи поодинці.

Одного разу Стас випадково почув уривок їхньої розмови. Він стояв у черзі за кавою, коли двоє чоловіків зайняли столик просто за його спиною.

— Третя група вже прибула? — тихо запитав один.

— Учора ввечері.

— А що з місцевими?

— Готові. Чекають на команду.

Після цього вони миттєво перевели розмову на якісь побутові теми, ніби зрозуміли, що їх можуть почути.

Стас тоді лише насупився. Щось у цьому діалозі йому дуже не сподобалося.

Увечері він згадав про нього вже вдома. Його батько сидів перед телевізором і дивився черговий політичний ефір.

— Знову про Львівську республіку говорять? — запитав Стас.

— А про що ще зараз говорити? — буркнув батько. — Щодня нові заяви. То одна область готова приєднатися, то друга.

— А люди там справді цього хочуть?

Батько лише пирхнув.

— Люди хочуть, щоб їх залишили в спокої.

На екрані саме виступав якийсь політик. Він говорив про нову модель держави, про мир, про підтримку сусідів і про право регіонів самостійно визначати власне майбутнє. Стас слухав його впіввуха. Його більше цікавило інше: чому саме зараз у місто почали приїжджати десятки дивних людей?

Наступні два дні лише посилили це відчуття. У центрі раптом з'явилися агітаційні намети Львівської республіки. На площах почали збиратися невеликі групи людей із прапорами. У соціальних мережах дедалі частіше з'являлися повідомлення про те, що Закарпаття має приєднатися до нового утворення.

Найдивніше полягало в тому, що Стас майже не знав жодної людини, яка справді цього хотіла. Навіть ті, хто був незадоволений Києвом, зазвичай говорили про корупцію або про війну. Але ніхто раніше серйозно не обговорював вихід області зі складу України. Проте в інтернеті створювалося враження, ніби це головна тема всього регіону.

Через кілька днів Стас вирішив сам подивитися на один із таких мітингів. На центральній площі зібралося кілька сотень людей. З першого погляду все виглядало звичайно: прапори, плакати, виступи через гучномовці. Але що довше він спостерігав, то більше помічав дивних деталей.

Люди, які керували натовпом, були йому незнайомі. Саме вони підказували, коли скандувати гасла, спрямовували журналістів до потрібних співрозмовників і вирішували, хто стоятиме ближче до камер. Саме серед них Стас упізнав кількох чоловіків, яких раніше бачив біля вокзалу та в кав'ярнях.

Тепер вони вже не приховували своєї ролі. Один із них стояв біля сцени та постійно отримував повідомлення через гарнітуру, заховану під коміром куртки. Інший координував групу кремезних чоловіків, які трималися по периметру натовпу. Для звичайних активістів вони поводилися занадто професійно.

Поруч зі Стасом стояли двоє літніх чоловіків.

— Щось людей небагато, — сказав один.

— Для такого народного руху — зовсім небагато, — погодився другий.

— А в новинах покажуть так, ніби вся область тут.

— Покажуть.

Вони гірко посміхнулися.

Стас уже хотів піти, коли раптом помітив нову деталь. До будівлі обласної адміністрації під'їхали кілька мікроавтобусів без номерних знаків. Двері відчинилися, і звідти почали виходити чоловіки в цивільному одязі.

Ті самі спортивні куртки, короткі стрижки та спокійні рухи людей, які звикли діяти за наказом.

Вони швидко розосередилися навколо площі, займаючи позиції біля входів до адміністративних будівель і на прилеглих перехрестях. Саме в цей момент Стас остаточно зрозумів, що перед ним відбувається.