День 29

Яструб зняв окуляри керування дроном і кілька секунд сидів нерухомо, дивлячись на темний екран монітора. Зміна видалася важкою, хоча нічого незвичайного начебто не сталося. Безпілотники відпрацювали штатно, цілі були виявлені вчасно, артилерія отримала координати, а противник так і не зміг просунутися вперед. Якби хтось подивився лише на оперативне зведення, то побачив би звичайний день на фронті.

Проте останні дві доби в повітрі висіло якесь дивне напруження, яке не мало жодного стосунку до бойових дій.

Коршун сидів поруч із кухлем давно охололого чаю й без особливого інтересу переглядав новини на планшеті. Нарешті він відклав його на стіл і похитав головою.

— Я сьогодні взагалі не зрозумів, де знаходжуся. Зранку прийшов до ремонтників за акумуляторами для дронів, а вони хвилин сорок сперечалися про те, хто більше вкрав — міністри чи генерали. Потім пішов до сусідів за комплектом антен, а там уже обговорюють, коли владу в Києві міняти будуть. Складається враження, що ми не на фронті, а десь у телевізійній студії.

Яструб криво посміхнувся.

— У нас сьогодні теж було весело. Пам'ятаєш Серого з третього розрахунку? Того самого, що під Авдіївкою два дні просидів у підвалі без води й навіть не пискнув?

— Ну.

— Каже мені за обідом: "Може, і справді пора все це закінчувати. Скільки можна?" Я спочатку подумав, що він про зміну говорить. А він мені починає пояснювати, що якщо владу поміняти, то й війна сама закінчиться.

Коршун невесело хмикнув.

— І багато таких стало?

— Більше, ніж мені подобається. Найгірше навіть не те, що говорять. Найгірше, що ще тиждень тому за такі балачки його б усі засміяли. А зараз половина сиділа й слухала. Ніхто не погоджувався прямо, але й сперечатися особливо не поспішав.

За стіною бліндажа прогуркотіла артилерія. Обидва автоматично прислухалися, але звук швидко віддалився. На фронті до такого давно звикли.

Коршун кілька секунд дивився в одну точку, ніби згадуючи щось неприємне.

— Знаєш, що мене найбільше дивує? Я цих людей розумію. Не підтримую, але розумію. Усі задовбалися. Хтось четвертий рік на фронті. У когось сім'я по різних країнах розкидана. Хтось уже двох братів поховав. І тут раптом по всіх новинах починають розповідати, що гроші крали, допомогу скорочують, а в містах люди на мітинги виходять. От люди й починають хапатися за будь-яку надію.

— Так, тільки надія якась дурнувата, — похмуро відповів Яструб. — Наче варто комусь посаду поміняти, і все одразу стане добре. Мене батько ще в дитинстві вчив, що якщо проблема складна, то простого рішення в неї зазвичай немає.

Коршун засміявся, але сміх вийшов якимось втомленим.

— Це ти зараз дуже складну думку для армії сказав.

— Та я серйозно. Учора чув ще цікавіше. Один персонаж пояснював, що якщо якась область проголосить незалежність, то північна держава одразу залишить її в спокої й усі житимуть мирно та щасливо.

— І що ти йому сказав?

— Запитав, чи він головою в дитинстві не падав.

Коршун цього разу вже відверто посміхнувся.

— А він що?

— Образився.

Усмішка швидко зникла. Обоє добре розуміли, що смішного тут небагато. Яструб підвівся, налив собі води й повернувся до столу.

— Мене інше лякає. Ми ж усі пам'ятаємо, що було на окупованих територіях. У нас половина бригади через це пройшла. У кого родичів викрадали, у кого дім розбили, у кого сусідів закатували. Це ж не давня історія. Це наше життя.

— Саме тому фронт досі стоїть, — тихо відповів Коршун. — Якби люди забули все те, що бачили, ми б уже зараз посипалися. Просто зараз усі опинилися між двома страхами. Один страх — продовжувати війну. Інший — згадати, що буде, якщо її програти.

Двері бліндажа відчинилися, і всередину зайшов молодий оператор із сусіднього підрозділу. Він мовчки взяв зарядний пристрій, кивнув знайомим і вже біля виходу раптом сказав:

— Чули? Ще троє сьогодні поїхали.

— Куди? — запитав Яструб.

— Кажуть, додому. На мітинги.

Хлопець знизав плечима й вийшов. У приміщенні знову запала тиша. Яструб повільно подивився на товариша.

— От скажи мені чесно. Якби три роки тому хтось сказав, що люди почнуть залишати фронт не через страх перед ворогом, а через бажання сперечатися про політику, ти б повірив?

Коршун довго мовчав, дивлячись на карту польотів, яка світилася на одному з моніторів.

— Ні, не повірив би. Але зараз мене більше хвилює інше. Усі ці балачки почалися буквально за кілька днів. Наче хтось дуже довго складав сухі дрова в одну купу, а тепер просто підніс сірник.

За межами бліндажа знову загуркотіла артилерія. Лінія фронту залишалася на місці. Ворог так само сидів у своїх окопах, безпілотники так само кружляли над сірою смугою між позиціями, а війна зовні виглядала майже незмінною.