День 25

Михайло Сергійович з'явився з порталу настільки різко, що Дмитро одразу зрозумів: сталося щось серйозне.

Колишній урядовець, а віднедавна один із найактивніших характерників Першого плану, зазвичай умів контролювати емоції. Зараз же він виглядав так, ніби кілька годин безперервно біг під обстрілом. Обличчя було напружене, комір сорочки розстебнутий, а в очах змішалися злість і тривога.

Він мовчки схопив склянку води, випив її кількома ковтками й лише після цього заговорив.

— Сьогодні зранку вбили трьох моїх людей. У різних містах. Офіційно — самогубства. Насправді всі троє були ліквідовані майже одночасно. Я отримав підтвердження через мислезв'язок кілька хвилин тому.

Кімната раптом стала неприродно тихою.

— Ти впевнений?

— Абсолютно. Це не збіг. Хтось знайшов частину нашої мережі й почав діяти. Я залишив усе й одразу прийшов до тебе.

Дмитро кілька секунд дивився на нього, після чого вже без жодних вагань відкрив канал зв'язку з гетьманом. Відповідь прийшла майже миттєво. Миколай вислухав коротку доповідь, не перебивши жодного разу.

— Ми отримали перші сигнали ще кілька годин тому. Операція вже почалася. — спокійно сказав він.

Михайло Сергійович завмер.

— Ви знали?

— Ми підозрювали, що рано чи пізно вони почнуть діяти відкрито. Схоже, цей день настав трохи раніше, ніж я розраховував. Частину людей ми вже виводимо з-під удару. Групи працюють по всій країні. Тих, хто стоїть за ліквідаціями, теж почали відпрацьовувати.

Дмитро відчув, як напруга в кімнаті трохи змінилася. Загроза нікуди не зникла, але принаймні тепер було зрозуміло, що вони не запізнилися.

— Що потрібно від нас? — запитав він.

— Продовжувати працювати за планом, — відповів гетьман. — Михайле Сергійовичу, через кілька хвилин тобі передадуть список людей, яких необхідно негайно перевести в безпечні місця. Дмитре, допоможеш із логістикою та охороною. Інші напрямки вже закриті.

— Зрозумів.

— І ще дещо, — додав Миколай після короткої паузи. — Більше не вважайте це окремими випадками. Це не серія вбивств. Це початок їхньої відповіді.

Зв'язок обірвався.

Михайло Сергійович повільно видихнув і вперше за весь час розмови опустив плечі. А Дмитро вже відкривав нові канали мислезв'язку й отримував перші пакети даних від оперативних груп. Події почали розгортатися значно швидше, ніж вони очікували ще вчора, але тепер було очевидно: Північна держава виявилась невзмозі завоювати Україну, тому таємничий Орден взяв справу в свої руки.

* * *

Генерал Олексій сьогодні вже тричі викликав підлеглих «на килим», намагаючись з’ясувати, хто стоїть за недбалими наказами. Ці розпорядження могли призвести до загибелі сотень військових, і він був радий, що встиг зупинити їх виконання.

Водночас Олексій чудово розумів, звідки все це походить. Учора на позачерговому сеансі йому про це прямо сказав його друг — генерал турецької армії Мехмет.

Сказати, що він був розлючений — нічого не сказати. Але зробити щось більше він поки що не міг.

Дорогою на чергову нараду Олексій намагався визначити, на кого з офіцерів ще може покластися. Висновки були невтішні. Події навколо сприймалися ніби крізь туман. Саме тому він не одразу помітив, що автомобіль звернув не туди й зупинився на узбіччі за кілька кілометрів від місця наради.

— Пане генерале, — несподівано звернувся водій, — вам потрібно вийти з авто.

Олексія враз прошиб холодний піт. Водій був незнайомий. Місцевість — теж. І це могло означати лише одне: його хочуть ліквідувати.

Відчуваючи, як по тілу пробігає тремтіння, він відчинив двері, намацав руків’я табельного пістолета й вийшов із машини. Поряд стояв той самий хлопець, який учора залишив йому браслет. Марат.

— Доброго дня, пане генерале, — привітався він спокійно, ніби це була звичайна зустріч. — Радий бачити вас живим і неушкодженим.

Глузує, — подумав Олексій.

— Я не одягав твою високотехнологічну іграшку, що ви мені вчора дали. Було не до того, — різко відповів він. Обрав напад як захист: поки з ним розмовляють, він живий.

— Я запросив вас сюди не через браслет, — спокійно сказав Марат. — Погляньте, будь ласка, на ту будівлю.

Олексій простежив за його жестом і побачив у далині саме ту будівлю, де зараз мала відбуватися нарада з довіреними офіцерами.

Він уже відкрив рот, щоб висловити обурення, але в цей момент будівля здригнулася від вибуху й почала складатися, мов картонна. Олексій стиснув кулаки. Він щойно побачив загибель людей, яким довіряв і з якими планував подальші кроки протидії таємному угрупованню, що роз’їдало армію зсередини.

— Ви намагаєтеся мене залякати? — крізь зуби запитав він.