День 23

Попередження про нову хвилю сейсмічної активності надійшло ще до світанку, але цього разу в командному центрі вже не було тієї напруженої впевненості, яка залишалася після першої великої катастрофи. Тоді багато хто ще намагався переконувати себе, що трагедія з містом-шляхом була винятком — невдалим збігом, локальним проривом напруження кори, який не обов'язково повториться в інших регіонах. Минуло лише кілька днів, і тепер ці ілюзії починали розсипатися так само швидко, як бетонні конструкції під час нових поштовхів.

На центральній проєкції одна за одною спалахували нові зони нестабільності. Вони ще не складалися у глобальний розпад, не охоплювали цілі континенти, але тенденція була очевидною навіть без складних моделей. Кожен новий землетрус виявлявся сильнішим за попередній, а проміжки між ними поступово скорочувалися. Планета ще не вмирала, але вже почала втрачати рівновагу, і найстрашнішим у цій ситуації було саме це відчуття невідворотності. Людство поки могло рятуватися, могло евакуювати міста й переносити виробництва, але всі розуміли: рано чи пізно моментів, коли ще можна щось встигнути, стане занадто мало.

Командний центр працював майже без перепочинку. Люди спали просто в технічних секторах, хтось дрімав по двадцять хвилин між змінами, хтось за один тиждень виглядав виснаженішим, ніж раніше після кількох років важкої роботи. Потоки інформації безперервно проходили крізь мислезв'язок, змішуючи сухі дані з людськими емоціями. Страх уже перестав бути чимось гострим і перетворився на постійний фон, до якого всі починали звикати, і саме це лякало Райєна найбільше.

Він стояв біля центральної карти й мовчки дивився на чергову лінію напруження кори, яка повільно простягалася крізь гірський регіон, де залишалося кілька евакуаційних баз і транспортних вузлів. Це не був густонаселений сектор, але там усе ще перебували десятки тисяч людей, яких не встигли перевезти на орбітальні станції або на планету-курорт.

— Імовірність розриву зросла до сорока трьох відсотків, — повідомила операторка, швидко переглядаючи дані. — Якщо хвиля піде глибше, можуть обвалитися нижні рівні двох підземних комплексів.

Райєн повільно кивнув. Цифра ще не виглядала смертельною, але кілька тижнів тому навіть десять відсотків вважалися майже неможливим сценарієм.

— Скільки у нас є часу?

— Приблизно двадцять хвилин до основного удару. Може більше. Може менше.

Він одразу відкрив канал до Найріна.

— Готовність груп?

— Уже на переходах, — відповів той. — Ми розділилися на три напрямки. Якщо розлом піде за прогнозом, зможемо перекрити основні евакуаційні вузли.

Через мережу Райєн бачив уривки того, що відбувалося на поверхні. Евакуаційні майданчики працювали безперервно. Колони транспорту підвозили людей до порталів, медики сортували поранених, а координатори намагалися втримати порядок серед натовпів, які дедалі частіше ставили одне й те саме запитання: скільки часу ще залишилося їхньому світу.

На кілька секунд Райєн замовк. Саме цього він і боявся останні дні. Характерники дедалі частіше ставали останньою лінією між людьми та катастрофою. Їхня кількість зростала швидше, ніж будь-коли раніше, але разом із цим зростали й масштаби лиха. Навіть тисячі нових характерників не могли миттєво замінити досвідчених рятувальників, координаторів і командирів, які щодня працювали на межі можливостей.

— Якщо побачите, що сектор уже не втримати, відходьте одразу. — тихо сказав він, характернику групи —  Ми не можемо дозволити собі вас втрачати.

Відповідь прийшла не відразу.

— Я пам'ятаю, — сплокійна і впевнена відповідь вражала. — Але якщо буде шанс витягнути людей, ми його використаємо.

Райєн нічого не відповів. Він і сам чудово знав, чому почув саме таку відповідь. Мислезв'язок змінював людей значно сильніше, ніж багато хто усвідомлював. Коли ти відчуваєш поруч страх, надію й відчай інших так само чітко, як власні емоції, залишитися байдужим стає майже неможливо. Саме тому характерники знову й знову ризикували собою заради тих, кого ще можна було врятувати.

Перший поштовх виявився слабшим, ніж очікували. Командний центр лише злегка здригнувся, а на поверхні обійшлося дрібними обвалами й перебоями енергомереж. Дехто вже почав видихати з полегшенням, вирішивши, що прогнози знову перебільшили небезпеку.

А потім прийшов другий удар.

Він був коротким, але настільки потужним, що підлога буквально пішла з-під ніг. Світло мигнуло, резервні системи миттєво перейшли в автономний режим, а на центральній карті відразу спалахнули десятки аварійних позначок.

— Розлом у секторі Дельта!

— Втрата зв'язку з нижніми рівнями бази «Кедр»!

— Просідання поверхні!

— Часткове руйнування транспортного тунелю!

На екранах дронів земля виглядала так, ніби її розірвали зсередини. Через долину повільно проходила величезна тріщина, ширина якої місцями сягала десятків метрів. Один із підземних комплексів буквально просів униз разом із частиною породи, і над місцем обвалу вже піднімалися хмари пилу.

Але це ще не було повторенням катастрофи на місті-шляху.