День 20

За шість днів спільнота обізнаних людей з браслетами почала набувати форми.

Ще недавно все виглядало як стихійний рух — сотні нових характерників, ще сотні людей із браслетами мислезв’язку, навчання, ротації, нові центри, що з’являлися один за одним. Але поступово в цьому хаосі почав проступати порядок.

Велику роль у цьому зіграв Євген. Він працював майже безперервно, будуючи цивільний каркас нового суспільства. Його метод залишався простим і водночас дуже точним: особисті розмови, уважний вибір людей, жодних масових закликів і гучних заяв. За шість днів через його кабінет пройшли сотні керівників підприємств, лікарів, науковців, інженерів, управлінців. Перед кожним, кого він вважав потрібним, мовчки лежав браслет мислезв’язку. Ніякого тиску — лише можливість.

І люди обирали.

До спільноти долучилося понад дві тисячі людей без здібностей характерників. Це були ті, хто міг будувати інфраструктуру нового світу: керувати виробництвом, організовувати медичні системи, розгортати дослідницькі програми, управляти фінансами. Євген фактично створював верхній шар цивільної структури — людей, які вміли керувати великими процесами й мислити системно.

Паралельно інший напрямок розгортав Михайло Сергійович. Саме з ним було укладено один із найскладніших, але необхідних суспільних договорів. Частина старої державної системи — чиновники, урядовці, навіть люди з корупційним минулим — отримували амністію. Не заради виправдання і не для того, щоб забути їхні гріхи. А заради стабільності в державі і в обмін на повну співпрацю.

Михайло Сергійович працював із ними жорстко. Він добре знав стару систему влади і її слабкі місця. Тепер ці люди отримували шанс залишитися в новому світі — але лише якщо починали працювати на нього чесно і без старих звичок.

У результаті нове суспільство почало формуватися одночасно зверху і знизу. Зверху — управлінці, економіка, адміністрація. Знизу — свідомі люди, які проходили навчання і змінювали саму природу суспільства. Усі ці прошарки були пронизані характерниками, які були в усіх верствах суспільства.

Дмитро працював між цими двома потоками. Він допомагав Євгену проводити ініціації нових людей через браслети, координував зв’язок із дідом Миколою і водночас підтримував контакт із Михайлом Сергійовичем, щоб нова система не вступала в конфлікт зі старою швидше, ніж потрібно.

Але була ще одна річ, про яку всі троє думали однаково.

Суспільна думка.

Офіс Дмитра розташувався в одному з корпусів наукового центру, який відкрив Євген. Приміщення колись було звичайною лабораторією — широкі вікна, бетонні стіни, кілька довгих столів із комп’ютерами. Тепер частину його переобладнали під координаційний центр. Тут сходилися десятки потоків інформації: мислепакети з фронту, повідомлення від нових характерників, списки людей, яких долучав Євген, і аналітичні зведення від команди Михайла Сергійовича.

Дмитро роздивлявся останні випуски новин і відео від українських блогерів. Одне відео привернуло його увагу більше, ніж інші.

На одному з моніторів говорив український воєнний блогер — один із тих, кого дивилися і військові, і цивільні. Його особливістю було те, що він завжди казав тільки те, в чому був повністю впевнений. Це була людина, яка звикла пояснювати, розкладати думку, вести слухача за собою через довгий ланцюг міркувань.

— Дивіться, — говорив він, показуючи карту фронту, — я зараз скажу річ, яка, можливо, комусь здасться дивною. Ми всі бачимо, що постачання від союзників останніми тижнями йде нерівно. Частина техніки затримується, боєприпаси приходять меншими партіями, ніж обіцяли. Це факт, який визнають навіть офіційні джерела.

Він трохи відсунув карту.

— Але при цьому фронт не сиплеться. І отут починається цікаве. Якщо дивитися на суху логіку війни, то ситуація мала б бути значно складнішою. Коли така сама ситуація була того року, наша країна втратила значні території на півдні і сході. А зараз вона… тримається.

Блогер трохи усміхнувся, ніби сам не був упевнений, чи варто говорити далі.

— І от тепер я скажу те, що мені пишуть військові. Я одразу попереджаю: я не можу підтвердити це на сто відсотків. Тому сприймайте це як чутки, як фронтовий гумор, як солдатські історії.

Він зробив паузу.

— Кажуть, що на передовій почали з’являтися якісь нові люди. Дуже швидкі, дуже зібрані, які працюють маленькими групами. Хтось жартує, що вони між собою спілкуються без рацій. Хтось каже, що вони з’являються саме там, де стає найгарячіше, і так само швидко зникають.

Він знизав плечима.

— Можливо, це нові спецпідрозділи. Можливо, просто красиві легенди. Але знаєте, що мене насторожує?

Блогер нахилився до камери.

— Ці історії приходять із різних ділянок фронту. І вони дуже схожі.

Він замовк на кілька секунд.

— Тому в мене виникає просте питання. А що, якщо це правда? І якщо правда… то що саме відбувається? Ніяких офіційних даних від військових не надходило. Усі мовчать, наче нічого не відбувається. Тому будемо стежити за ситуацією. Упевнений, рано чи пізно ми зможемо пролити світло на цю дивну історію.