День 15

Марат тренувався з іншими характерниками першого плану в залі станції, коли до нього підійшов Айріс.

— Твої шаблі готові. Можеш забрати їх у сусідній залі.

Це була довгоочікувана новина. Марат навіть не приховував, як давно чекав цієї миті. Він швидко завершив спаринг, кивнув супернику й майже побіг до вказаної тренером зали.

Та там на нього чекала несподіванка.

Посеред просторої зали стояли Дмитро і Найрін. У центрі, на низькому постаменті, лежали дві шаблі в ножнах — схрещені, мов знак випробування.

Марат інстинктивно рвонувся вперед.

І одразу був зупинений.

— Щоб отримати свої шаблі, ти маєш пройти повз нас. Як зумієш? — наче знущаючись запитав Дмитро.

Це прозвучало так, ніби на день народження показати омріяний подарунок — і відразу сховати його назад. Серце Марата спалахнуло.

Реакція була миттєвою.

Він прийняв правила гри без жодного слова й кинувся вперед. Та недарма обидва, що стояли між ним і зброєю, були хорунжими. Чиясь долоня лягла йому на плече — легкий дотик, але за мить світ перевернувся. Марат уже летів у повітрі, втрачаючи рівновагу й віддаляючись від мети.

Та за ці дев’ять днів новоініційований хлопець встиг багато чого навчитися.

Він приземлився не на спину, як розраховували суперники, а на ноги — гнучко, пружно. І в ту ж мить провів підсічку найближчому, змусивши того відступити, а другого перехопив заломом руки, виводячи з рівноваги.

Але вже дві хвилини поспіль він не міг прорватися до шабель. Кожна спроба закінчувалася відкиданням, блоком, контрприйомом. Здавалося, ніби вони граються з ним.

Марат завмер на мить, переводячи подих. Перед ним стояли обидва характерники — усміхнені, спокійні.

Наче чекали.

І тоді в ньому закипіла кров. Гаряча, вперта, гірська. Він рвонувся знову — швидше, жорсткіше, без жалю до себе й до суперників. Тепер він не намагався «проскочити». Він ламав ритм, змінював траєкторії, атакував серіями.

Дмитру й Найріну довелося зібрати всі сили, щоб стримати його. Вони вже не гралися — вони билися всерйоз.

Марат перестав рахувати спроби. У його голові пульсувала лише одна думка — дістатися. Отримати. Довести.

Він навіть не помічав, що за прозорими стінами зали зібралися всі, хто тренувався цього дня. Люди завмерли, спостерігаючи. Рухи трьох бійців давно вийшли за межі звичайного людського сприйняття — це була швидкість характерників, але навіть для них — виняткова.

І раптом Дмитро, ніби навмисно провокуючи, зняв шаблі з постаменту й вихопив їх із ножен.  Найрін уже стояв із залізним києм у руках. Такий самий кий ковзнув під ноги Марата.

Натяк був очевидний: ти ще не готовий. Це була лють. Не руйнівна — кристалічна. Та, що не засліплює, а загартовує.

Марат одним рухом підхопив кий. Удар — точний, різкий — вибив шаблю з руки Дмитра. Перекат. Другий замах — і друга шабля опинилася на підлозі поруч.

Він схопив обидві. Та бій не закінчився. З двох боків до нього вже наближалися обидва суперники — тепер зі своїми шаблями.

Марат не встиг навіть подумати. Два блоки — майже інстинктивні. Метал зітнувся з металом. Він перекотився з траєкторії одночасних ударів — і світ звузився.

Зал, глядачі, стіни — все зникло. Залишився лише трибій. Він відчув силу. Азарт. Ясність. Його рухи стали чіткішими, чистішими. Він більше не поспішав — він танцював.

Якщо раніше на обличчях Дмитра й Найріна читалася легка насмішка, то тепер там була інша емоція — радість. Справжня, бойова.

Шість шабель співали. Виписували складні візерунки в повітрі. Удари зливалися в єдиний ритм. Блок — контрудар — зміщення — розворот. Вони пришвидшувалися, ніби змагалися, хто витримає темп.

Час розчинився.

Але трибій обірвав різкий наказ Гетьмана. Усі троє миттєво завмерли. У центр між ними вийшов дід Микола. На його обличчі світилася стримана, але явна гордість.

— Марате, ти сьогодні отримав свої шаблі, довівши цим свою майстерність. Чи приймеш ти разом з цією майстерністю ще й відповідальність за все суспільство? Разом з шаблями ще й ранг хорунжего атамана першого плана.

Це було неочікувано. Так Марат як ніхто інший підходив на цю роль. Він був скурпулезний, відповідальний та талановитий характерник. Може саме через це він ніяк не уявляв себе в ранзі хорунжего. 

— Пане гетьмане, я не можу, я не здатний…

— Не тобі вирішувати здатний чи ні. — прервав його гетьман — Це вирішує гетьман, а я вирішив що мені потрібен саме ти. В тебе є можливість або погодитися і взяти на себе цю відповідальність, або ні.  Що обереш?

Марат обвів поглядом присутніх, усі дивилися на нього в очікуванні. На прикладі Дмитра Марат вже знав що хочь хорунжий мав багато привілей і додаткових можливостей, але відповідальність в нього була теж доволі висока, тому не можна було сказати що гетьман пропонував йому відпочинок.