День 14

Ще десять днів тому Ольга була тихою стажеркою в ІТ-стартапі, де працював Дмитро, а сьогодні саме він, її колишній керівник, а тепер хорунжий-отаман характерників першого плану, доручив їй справу, від якої всередині все стискалося. Вона мала відвідати новоініційованого характерника, який після ініціації повністю відключився від мислезв’язку, і спробувати вирішити проблему, якщо це взагалі буде можливо.

Коли Дмитро повідомив, що йти повинна саме вона, Ольга спочатку вирішила, що це помилка. Ще кілька днів тому вона сама ледве стримувала внутрішню паніку від нових здібностей, від постійної присутності чужих емоцій у мислезв’язку і від страху, що інші характерники можуть відчути її власні темні думки — пиху, захоплення власною силою, дивне й соромне відчуття переваги над звичайними людьми. А тепер її відправляли вести переговори з високопосадовцем, який сам боявся нового світу характерників.

Дмитро, однак, залишився непохитним. Він вислухав усі її заперечення, спокійно дочекався, поки вона виговориться, а потім сказав лише одну річ — що людина, яка сама боїться змінитися, значно краще зрозуміє того, хто зараз стоїть перед таким самим страхом. Саме ці слова Ольга згадувала дорогою до урядового кварталу, хоча впевненості вони їй не додали.

Будівля зустріла її теплом, тишею і тим особливим відчуттям державної стабільності, яке існувало навіть під час війни. Охорона працювала спокійно і звично, коридорами ходили люди з папками та планшетами, секретарки щось швидко узгоджували через комунікатори, а десь за вікнами жило звичайне місто країни, що вже котрий рік воювала з набагато сильнішою північною державою. Для всіх цих людей день залишався звичайним робочим днем. Ніхто не здогадувався, що в їхньому ж уряді зараз сидить людина, яка кілька годин тому стала характерником і намагається вирішити, чи приєднуватися до спільноти, яка потенційно може змінити саму структуру держави.

Поки Ольга йшла коридорами, вона раптом дуже гостро відчула той самий внутрішній конфлікт, який останніми днями не давав їй спокою. Ще недавно вона сама почувалася маленькою людиною серед “важливих” дорослих, керівників, тімлідів, людей із вагою та впливом. А тепер один із впливових людей чекав саме її — тиху дівчину, яку колись майже ніхто не помічав в офісі. Від цього всередині піднімалося небезпечне відчуття значущості, і Ольга майже злісно придушувала його, боячись навіть самої себе.

Секретарка повідомила про її прихід через комунікатор, і вже за хвилину Ольга входила до кабінету Михайла Сергійовича. Це був міцний, трохи кремезний чоловік із уважним поглядом і дуже чіткою манерою говорити. У ньому відчувалася людина, яка роками звикла контролювати ситуацію й ухвалювати рішення, але зараз під цією зовнішньою впевненістю ховалася напруга, яку Ольга відчула майже одразу — навіть без мислезв’язку.

Вони швидко завершили формальне знайомство. Секретарка принесла каву, швидко стрельнув зацікавленим поглядом по гості, і вони сіли біля великого вікна в м’яких кріслах. Кілька секунд чиновник мовчав, ніби збирався з думками, а потім заговорив прямо, без звичних для таких кабінетів дипломатичних обережностей.

— Ольго, скажу чесно — я поки не розумію, чи є для мене місце у вашій спільноті. І проблема навіть не в самих здібностях.

Він коротко видихнув і провів рукою по підлокітнику.

— Я тримаю мислезв’язок вимкненим не тому, що не вірю у все це. Навпаки. Я вже зрозумів, що це реально. Саме тому і боюся.

Ольга мовчки слухала, хоча всередині в неї вже починала наростати тривога. Їй здавалося, що вона недостатньо досвідчена для такої розмови. Частина її хотіла просто втекти назад на нульовий план, до тренувань і зрозумілих задач, де не треба вирішувати моральні питання такого масштабу.

— У державі, на яку я працюю, — продовжив чиновник, — немає місця для абсолютної відкритості. Вся наша система побудована на домовленостях, компромісах і… скажімо прямо… корупції. Хтось більше, хтось менше, але в цьому замазані майже всі.

Він підняв погляд на Ольгу.

— Ти уявляєш, що буде, якщо люди в мислезв’язку почнуть бачити одне одного наскрізь? Особливо ті, хто втратив близьких на війні? Ті, хто роками жив чесно, а тепер раптом зрозуміє, як усе влаштовано насправді?

Усередині Ольги щось здригнулося, бо вона сама останні дні жила зі страхом, що інші характерники можуть відчути її власні погані думки. І тепер перед нею сидів дорослий досвідчений чоловік, який боявся майже того самого — тільки в набагато більших масштабах.

— Я не боюся покарання, — тихіше сказав він. — Я боюся, що все це може просто розвалити країну швидше, ніж її розвалить війна.

Він замовк на кілька секунд, а потім додав уже зовсім іншим тоном:

— І ще я не розумію головного. Яка у всього цього мета? Ми створюємо нове суспільство? Нову державу? Нову цивілізацію? Чи просто хаотично збираємо людей із надздібностями?

Ольга відчула, як у неї всередині починається паніка. Вона не знала відповіді на половину цих питань. Ще кілька днів тому вона сама сиділа у своїй маленькій квартирі й боялася, що сила поступово зробить її пихатою людиною, яка дивиться на інших зверхньо. А тепер від неї чекали відповідей про майбутнє суспільства характерників.

Саме в цей момент мислезв’язок м’яко торкнувся її свідомості. Не наказом, не чужою волею — швидше відчуттям підтримки. Характерники слухали розмову через неї, сперечалися, обговорювали, шукали рішення. І вперше за останні дні Ольга не закрилася від цього потоку.