День 12

Тренувальний сектор цього дня був майже порожнім. Основні групи вже завершили ранкові заняття, і тепер величезний зал жив спокійнішим життям: десь далеко лунав ритмічний дзвін металу, у сусідніх секторах глухо рухалися важкі механізми тренувальних платформ, а під стелею безперервно шуміла вентиляція, розганяючи прохолодне повітря станції. Високі темні стіни майданчика були вкриті тисячами слідів старих тренувань — подряпинами, зарубками, вм’ятинами й довгими тонкими розрізами, які виглядали так, ніби метал колись просто розходився під ударами невідомої сили.

Дмитро стояв у центрі арени й повільно прокручував шаблі в руках, звикаючи до їхньої ваги після кількох днів безперервних занять. Останнім часом тренування стали значно важчими. Характерники нульового плану вже не ставилися до нього як до новачка, якого потрібно берегти чи постійно стримувати темп бою, і Дмитро добре відчував цю зміну у ставленні до себе.

Навпроти нього стояв Найрін, легко перекочуючи шаблю в пальцях так, ніби це була не бойова зброя, а звичайна жердина для вправ. Його рухи здавалися спокійними, навіть трохи недбалими, але Дмитро вже добре знав, наскільки оманливою була ця зовнішня розслабленість. Варто було хорунжому хоч трохи пришвидшитися — і повітря одразу починало свистіти від швидкості ударів.

— Готовий? — коротко запитав хорунжий.

Дмитро мовчки кивнув і підняв шаблі.

Перший обмін ударами був майже м’яким. Сталь кілька разів дзенькнула об сталь, Найрін перевірив його стійку, змусив зміститися ліворуч, потім раптово прискорився, і Дмитро ледве встиг відвести удар, що летів просто в плече. Наступний випад уже пішов знизу, потім — удар руків’ям, швидкий оберт і різкий крок назад.

Дмитро відчув, як тілом одразу розливається знайоме бойове тепло. Свідомість очистилася від зайвих думок, слух загострився, а рухи стали різкішими й точнішими. Він рвонув уперед, змушуючи Найріна перейти в захист, і кілька секунд вони обмінювалися ударами з такою швидкістю, що навколо лише миготіли леза й розліталися дрібні іскри.

— Ти сьогодні напружений, — кинув Найрін між ударами.

— А ти сьогодні занадто спокійний, — відповів Дмитро, намагаючись дістати його боковим випадом.

Найрін ледь помітно посміхнувся й легко відбив атаку.

Дмитро знову спробував зайти збоку, але хорунжий уже читав його рухи наперед. Шабля Найріна ковзнула вздовж леза Дмитра, різко змінила напрямок і завмерла біля самого горла.

— Запізнився на пів секунди.

— Зате майже дістав.

Вони розійшлися на кілька кроків, важко дихаючи. Дмитро витер рукавом піт із чола й уважно подивився на Найріна.

— Можна дещо запитати?

— Якщо не дурницю.

— Темні характерники… хто вони взагалі такі?

Найрін навіть не змінився в обличчі. Лише кілька секунд мовчки дивився на Дмитра, а потім повільно прокрутив шаблю в руці.

— Спробуємо на спецмайданчику, тобі треба тренуватися в складніших умовах, — спокійно сказав він, ніби не почув запитання.

Тема повисла в повітрі.

Вони знову зійшлися в двобої вже в оточенні перешкод які активувались мисленаказом. Перші хвилини бій залишався швидким, але якимось наче стриманим. Без справжнього тиску, без спроб одразу придушити суперника темпом. Дмитро вже звик до стилю нульовиків і тепер значно краще розумів, чому вони настільки небезпечні навіть у звичайному тренуванні. Вони не витрачали жодного зайвого руху. Кожен крок, кожен поворот корпусу, навіть зміна положення плечей виглядали природно й економно, ніби тіло саме знаходило найефективніший варіант дії.

Метал дзвенів коротко й чітко. Шаблі постійно ковзали одна вздовж одної, зрізаючи дрібні іскри. Дмитро кілька разів намагався пришвидшити темп і нав’язати Найріну агресивну серію атак, але хорунжий майже завжди зміщувався буквально на пів кроку раніше, ніж удар досягав цілі.

Через це Дмитро почав дратуватися. Йому вже не раз говорили, що він рухається швидше за більшість нових характерників першого плану, що навчається значно швидше за інших, але поруч із Найріном це майже нічого не означало. Досвід хорунжого перекривав усе.

— І все ж, що ви знаєте про темних характерників? — знову запитав Дмитро, відбиваючи удар і відходячи вбік.

Найрін цього разу відповів не одразу. Він продовжив бій, але Дмитро майже миттєво помітив, що ритм змінився. Шаблі хорунжого почали рухатися швидше й жорсткіше, ніби він уже не тренувався, а бився зі справжнім ворогом.

— Майже нічого, — нарешті сказав він. — Ми зустріли їх лише раз. Тоді вони вбили мого брата.

Він різко перевів удар униз, змушуючи Дмитра ледь не втратити рівновагу, а потім одразу перейшов у серію сильних атак, де кожен новий удар ніби підсилював наступну фразу.

— Ми не знаємо, скільки їх існує. Не знаємо, як давно вони з’явилися. Не знаємо, чи вони походять з іншого плану, чи десь приховуються на нульовому.

Дмитро ледве встиг заблокувати наступний удар.

— Ти бачив їх останнім. Чим вони відрізняються від вас? Від нас?