День 11

Перші дні після ініціації здавалися Ользі настільки дивними, що іноді вона ловила себе на відчутті, ніби живе одразу в двох різних реальностях. Ще зовсім недавно вона була звичайною тихою стажеркою у фірмі Дмитра — дівчиною, яку майже ніхто не помічав серед інших працівників. Вона приходила раніше за багатьох, мовчки сідала за свій стіл, акуратно виконувала задачі й завжди намагалася бути якомога менш помітною. Їй здавалося природним, коли її перебивали на нарадах або коли колеги забували її ім’я через кілька днів після знайомства.

Вона настільки звикла бути “фоном” для чужого життя, що це стало частиною її характеру. Навіть коли вона знала правильну відповідь або бачила помилку, їй було легше промовчати, ніж привернути до себе увагу. Ольга роками жила з відчуттям, що є люди значно важливіші, розумніші й сильніші за неї, а її власне місце десь збоку, там, де від неї нічого особливо не залежить.

Саме тому зміни, які почалися після ініціації, вдарили по ній значно сильніше, ніж сам факт нових здібностей. На нульовому плані до неї ставилися зовсім інакше. Під час тренувань її слухали уважно не через ввічливість, а тому що вона справді швидко вчилася. Коли наставники пояснювали роботу порталів і взаємодію з простором, Ольга помічала, що починає розуміти деякі речі раніше за інших новачків.

Одного разу один із характерників нульового плану, старший за неї на століття, спокійно сказав, що вона має дуже рідкісне відчуття структури переходів. Для інших це були просто слова, але для Ольги вони прозвучали майже боляче. Усе життя вона звикла бути людиною, про яку не говорять нічого особливого, і тепер сама думка про те, що в ній є щось унікальне, починала змінювати її зсередини.

Вона помічала це навіть у дрібницях. Її рухи стали впевненішими, постава — прямішою, а звична скута обережність поступово зникала. Раніше вона інстинктивно намагалася займати менше місця поруч з іншими людьми, а тепер усе частіше ловила себе на тому, що дивиться прямо в очі співрозмовникам і більше не боїться, що її слова здадуться дурними чи недоречними.

Разом із цією впевненістю приходило відчуття сили, яке одночасно п’янило і лякало її. Ольга починала розуміти, наскільки легко людині, яка роками почувалася нікчемною, раптом закохатися у власну значущість. Іноді їй навіть подобалося, як до неї звертаються характерники нульового плану, як уважно слухають її відповіді або як схвально кивають після чергового тренування.

Саме тому вечори у своїй маленькій однокімнатній квартирі стали для неї майже болючими. Повертаючись додому після тренувань, вона ніби переступала межу між двома світами. Тут усе залишалося таким самим, як раніше: старий ліфт із подряпаними дверима, запах чужих вечер зі сходової клітки, телевізори за стінами, де без кінця говорили про фронт, нові обстріли та міжнародну допомогу.

Сусіди продовжували жити звичайним життям країни, яка воювала проти значно сильнішої північної держави. Старенька з квартири навпроти щоранку довго обговорювала з іншими пенсіонерками, куди знову прилетіло вночі. Молоде подружжя поверхом нижче майже щовечора сварилося через гроші й через те, чи варто чоловікові чекати повістки, чи краще самому йти до військкомату. Увечері у дворі чоловіки курили біля під’їзду й сперечалися про фронт так, ніби могли своїми словами змінити перебіг війни.

Під час повітряних тривог усе це оживало ще сильніше. Хтось поспіхом біг до укриття, хтось, навпаки, вже настільки звик до небезпеки, що просто вимикав світло й залишався вдома. Маленькі діти сонно стояли в коридорах із ковдрами в руках, а дорослі робили вигляд, що все нормально, хоча втома й страх уже давно просочилися в кожен рух і кожну розмову.

Ольга дивилася на це вже зовсім іншими очима, і саме це починало її лякати. Вона знала речі, які повністю ламали картину світу цих людей. Вона знала про інші плани, про характерників, про цивілізацію нульового плану, про те, наскільки насправді маленькою є ця війна у порівнянні з тим, що насувається на людство.

Через це іноді в неї з’являлося страшне відчуття віддалення від звичайних людей. Не через ненависть чи зневагу, а через усвідомлення, що вона тепер бачить набагато більше за них. І саме тут починався її головний внутрішній конфлікт.

Частина Ольги все ще залишалася тією доброю і тихою дівчиною, яка переживала через чужі проблеми, соромилася когось образити і щиро співчувала людям навколо. Але поруч із нею поступово з’являлася інша Ольга — та, яка починала відчувати себе особливою. Не просто людиною, а однією з перших характерниць першого плану.

Іноді це проявлялося в дрібницях. У короткому роздратуванні через чужу повільність. У внутрішньому відчутті переваги, коли вона слухала суперечки сусідів про речі, які тепер здавалися їй маленькими й наївними. А іноді — у небезпечному задоволенні від самої думки, що вона вже не така, як усі навколо.

Вона ненавиділа себе за ці думки, але не могла повністю їх позбутися. Бо частина її справді починала вірити, що тепер вона краща за інших. Саме це лякало її найбільше, адже Ольга добре розуміла, як легко людина, яка все життя почувалася слабкою, може перетворитися на пихату гордячку, щойно отримає силу й повагу.

Ще сильніше все ускладнював мислезв’язок. Спочатку сама присутність інших людей у свідомості лякала її майже до паніки. Навіть коли ніхто не передавав думки напряму, вона все одно відчувала емоційний фон інших характерників — втому, спокій, напругу, впевненість, іноді навіть роздратування чи страх.