День 10

Вже наступного дня дід Микола приймав нових гостей. До першого плану з нульового було перенесено велику групу науковців. Їхній керівник гаряче привітався з Гетьманом, одразу перейшов до справи й почав пояснювати, що саме їм потрібно для роботи. Насправді список вимог виявився доволі коротким: приміщення десь неподалік і можливість розмістити там обладнання та лабораторії. Але коли він назвав приблизну площу, яку хотів би отримати для своїх людей, дід аж крякнув від подиву. За всіма підрахунками виходило, що шукати доведеться щось на кшталт триповерхового особняка з великою територією навколо.

Коли дід пояснив науковцю, що для такого придбання потрібні чималі гроші, настала черга дивуватися самому науковцю. На нульовому плані він давно звик до того, що майже будь-який ресурс можна отримати, якщо лише проєкт має достатній пріоритет.

— Хіба це проблема? — щиро здивувався він. — Якщо дослідження важливі, нам зазвичай виділяють усе необхідне.

— Тут трохи інші правила, — усміхнувся дід Микола. — Тут усе вирішують гроші. А от із ними в мене поки що не дуже.

Саме грошей у діда й справді не було. Але виручила спільнота. Один із новоініційованих характерників виявився людиною, що мала доволі близькі контакти серед великих бізнесменів. Цим вирішили й скористатися.

Маючи мислезв’язок, усі справи вирішувалися значно швидше, а локальні портали взагалі прибирали потребу в транспорті. Тому вже за годину дід Микола разом із головним науковцем зробили крок крізь портал і опинилися біля високого кам’яного паркану приватної вілли майбутнього мецената.

Біля воріт на них уже чекав той самий новоініційований характерник.

— Василь, — коротко представився він, простягаючи руку.

— Лех, — відповів науковець, потискаючи її.

Вони підійшли до воріт. Василь махнув рукою охороні. Із невеликого будиночка поруч вийшов кремезний чоловік у формі й спочатку подивився на гостей досить похмуро. Але щойно впізнав Василя, його вираз обличчя миттєво змінився.

— Та ви що, пане Василю! — поспішив він до воріт. — Чому ж не подзвонили?

Ворота почали повільно відчинятися.

— Вони просто не звикли, що я приходжу пішки, — усміхнувся Василь, коли вони рушили асфальтованою доріжкою до особняка. — Треба було, мабуть, машину взяти. Але ці портали настільки зручніші, що інколи забуваєш про звичайні способи пересування.

Олігарх виявився невисоким, худорлявим літнім чоловіком. Проте, попри вік, рухався він жваво й виглядав доволі енергійним. Він зустрів гостей просто у просторому холі будинку.

— Не думав, Василю, що ти вирішиш добиратися до мене пішки, — пожартував він, з цікавістю розглядаючи гостей.

— Треба ж якось підтримувати форму, — не розгубився Василь.

Усі троє посміхнулися.

— І правильно робиш, — кивнув господар. — У твоєму віці це особливо корисно. Маєш усі шанси дожити до моїх років.

Він перевів погляд на супутників Василя.

— Мене можете називати Євгеном.

— Лех. Старший науковий співробітник, — чемно представився науковець.

— Гетьман Миколай, — урочисто сказав дід. — Але можеш називати мене просто дідом Миколою.

Василь кинув на нього здивований погляд — такого офіційного початку він явно не очікував.

Гостинність господаря на мить зникла. Він уважніше подивився на діда й потиснув руку вже значно стриманіше.

— Ну, щодо «діда»… — почав він із легкою посмішкою. — Мені здається, що за віком я, можливо, навіть старший.

Але дід не дав йому договорити й одразу перехопив ініціативу.

— Тут я б не був таким упевненим, — спокійно відповів він. — То що, поговоримо тут чи, може, перейдемо в більш зручне місце?

Господар будинку кілька секунд мовчки дивився на нього, ніби намагався зрозуміти, хто перед ним стоїть. Потім жестом запросив гостей до вітальні.

Коли всі вже сиділи в м’яких кріслах, а покоївка принесла запашний чай, Євген відкинувся на спинку крісла й уважно подивився на діда.

— То про що буде розмова… Гетьмане? — він спеціально зробив наголос на останньому слові, ніби перевіряючи його на міцність.

Дід усміхнувся у вуса.

— До вас, пане Євгене, зазвичай приходять по гроші. Чи не так?

— Зазвичай саме так, — кивнув той.

— Ми не будемо винятком. Але нам потрібно трохи більше, ніж просто фінансування. Нам потрібна довгострокова співпраця.

Холодний, оцінювальний погляд господаря будинку говорив сам за себе. Йому явно не подобалося, що розмовою керує саме дід. Але інтуїція підказувала, що гості перед ним не звичайні, і це стримувало його від різких кроків.

Дід чудово відчув цей настрій і лише ледь усміхнувся.

— Вам, мабуть, цікаво, чий саме я гетьман, пане Євгене?

Той мовчки кивнув.