День 9

Попередження про землетрус прийшло не раптово, але проміжок між ним і початком був настільки малий що заздалегідь евакуювати населення з небезпечних секцій міста-шляху просто не було ніякої можливості.

Люди отримали вказівки, маршрути евакуації були визначені, рятувальні служби розгорнулися за хвилини, і все ж таки цього виявилося недостатньо, бо сама земля вирішила рухатися швидше, ніж вони могли реагувати.

Місто-шлях простягалося над поверхнею, як величезна приплюснута труба, піднята на опорах, що здавалися вічними, і в цьому штучному світі, який будувався десятиліттями, люди жили, працювали, відпочивали, не замислюючись, що вся ця стабільність тримається на тонкій рівновазі. Усередині все було продумано до дрібниць: центральні рейкові магістралі переносили потоки людей і вантажів, по боках тягнулися житлові секції, де зараз поспіхом збиралися родини, вище розташовувалися лабораторії та медичні центри, а під прозорими куполами, де ще вчора світило сонце, тепер метушилися люди, які втрачали відчуття опори під ногами. Внизу, в глибині конструкції, працювали технічні системи, які ще намагалися тримати все це разом, але вже починали програвати.

Коли почалося, це не виглядало як вибух чи миттєва катастрофа, це було щось повільніше і страшніше, бо сама структура велетенської будівлі почала втрачати цілісність. Спочатку легке тремтіння, яке проходило крізь підлогу, потім відчуття, що щось зміщується глибше, ніж поверхня, і тільки після цього, з пронизливим скреготом з’явилися перші тріщини, які не зупинялися, а росли, розходилися, розрізаючи коридори і приміщення.

Мислезв’язок наповнився голосами і відчуттями одночасно, але це не був безконтрольний хаос. Люди знали, що робити, вони намагалися діяти правильно, підтримували один одного, передавали інформацію, і саме це тримало людей від скочування в хаос. Та попри це в каналі все одно прослизали страх, розгубленість, короткі спалахи паніки, коли хтось розумів, що не встигає, коли дитина губилася в натовпі, коли коридор, який ще хвилину тому був шляхом до порятунку, раптово перекривався деформацією конструкції.

Райєн не дозволяв собі розчинитися в цьому потоці. Його голос у каналі залишався рівним і чітким, і саме за нього чіплялися інші, коли ситуація починала виходити з-під контролю.

— Рух до внутрішніх вузлів, не зупинятися, — передавав він, і за цими словами стояли не просто команди, а необхідність утримати порядок там, де світ розсипався.

Рятувальники працювали всюди, де ще залишалася можливість діяти. Вони вели людей, підтримували тих, хто падав, витягували тих, хто застряг, і в їхніх рухах не було нічого героїчного в звичному сенсі, лише впертість і небажання відпускати тих, кого ще можна врятувати. Але були місця, де цього було недостатньо, де конструкція руйнувалась швидше, ніж можна було пробитися крізь неї руками і технікою.

Там працювали характерники.

Їх було настільки мало, що кожен їхній сигнал у мислезв’язку відчувався окремо, як вузол, навколо якого будувався порятунок. На сотні мільйонів — кілька тисяч, і зараз, у цьому місті, їх було лише кілька, розкиданих по різних секторах, де ситуація вже виходила за з під контролю.

Коли в каналі з’явилося повідомлення про заблокований сектор, Райєн одразу зрозумів, що це означає. Частина міста змістилася, перекривши виходи, і люди опинилися в пастці, де час ішов не на хвилини, а на секунди.

— Підтягуємо характерника, — передав він, і відповідь прийшла швидко, ніби той уже був там, де його чекали.

Потік транспорту вивозив все більше і більше людей з небезпечної зони, але разом з тим росло і напруження. Одна з опор, що тримала значну частину цієї секції, почала хитатися, і дані, що надходили, вже не залишали простору для ілюзій. Конструкція руйнувалась, і це вже неможливо було втримати.

Рятувальники передали, що не встигнуть вивести всіх, і в цих словах не було відчаю, лише констатація того, що вони вже працюють на межі.

Райєн відчув, як змінюється ритм у тому секторі. Портали відкривалися один за одним, люди забігали в них, відправляючись на рекреаційну планету, і кожен із них був виграною секундою. Він відчував цей потік, відчував напругу, яка тримала його, і водночас бачив, як швидко скорочується час.

— Відхід, — передав він, коли стало очевидно, що далі залишатися небезпечно.

Але сигнал у тій точці не змінився. Характерник залишився.

Не через помилку і не через нерозуміння, а тому, що ще були люди, які не встигли пройти. Портал відкрився ще раз, потім ще, і з кожним таким рухом напруга зростала настільки, що навіть через мислезв’язок це відчувалося фізично.

Райєн стиснув пальці, хоча знав, що це нічого не змінить.

— Досить, — сказав він, і в цьому слові було більше, ніж команда.

Відповіді не було. І саме в цей момент опора здалася.

Секція спочатку просіла, ніби вагалася, а потім пішла вниз разом із усім, що ще залишалося в ній — із кімнатами, де ще кілька хвилин тому були люди, з коридорами, по яких вони бігли, з тими, хто не встиг, і з тим, хто залишився до останнього.

Райєн стояв і дивився на дані, але вже не бачив їх як цифри. Він знав, що це означає, і ця впевненість була важчою за будь-які слова. Там, де щойно була величезна секція міста-шляху, тепер нічого не залишилося, і разом із нею загинули всі, кого не встигли вивести.