День 5

Дмитро спав погано. Попри насичений і приємний вчорашный день, сон був тривожним. Здавалося, він має щось зрозуміти — щось дуже важливе, — але не міг ухопити думку. Знання було зовсім поруч, майже на кінчиках пальців, та лишалося недосяжним. Це дратувало.

Він прокинувся ще до сходу сонця і довго сидів біля вікна з чашкою кави. У пам’яті спливали уривки сну: деякі образи були знайомими, інші — дивно чужими. Люди на вулицях у паніці тікали. Чубатий характерник мчав до космічного човника. Сивий дід щось гарячково пояснював — чи то йому, чи комусь поруч. Планета, охоплена ядерною війною, палала у вибухах. Усе було розмитим, ніби побаченим крізь воду.

Після такого сну самопочуття було кепським. Дмитро довго не наважувався покликати Найріна, як вони домовлялися. Зрештою заварив ще одну чашку кави й таки зробив це.

Коли характерник прийшов, Дмитро знову сидів біля вікна. Другу каву він так і не допив — знову поринув у роздуми про сон. Його щось турбувало. Ніби він мав про щось подбати. Але про що саме?

— Хочеш щось розповісти? — спитав Найрін, уважно дивлячись на нього.

Дмитро лише зітхнув.

— Подивись сам. Мені важко це пояснити.

Він відкрив свідомість. Найрін сів у крісло навпроти, заплющив очі й занурився в чужі спогади.

Минуло кілька хвилин.

— Я не знаю, що це був за сон, — повільно сказав він. — Але ти маєш рацію: там є щось важливе. У твоїй підсвідомості наче лежить цілий пласт інформації, до якого поки що немає доступу. І, на жаль, я не можу його відкрити.

— А я вже подумав, що ти супергерой, — спробував пожартувати Дмитро.

Жарт вийшов слабким, але обидва усміхнулися — більше для розрядки, ніж від справжньої веселості.

— То ми сьогодні тренуємо переходи? — змінив тему Дмитро.

— У тебе немає відчуття, що краще було б відкласти? — обережно запитав Найрін.

Дмитро похитав головою.

— Ні. Навпаки.

— Добре. Айзек уже готує обладнання.

Айзек виявився високим, м’язистим блондином із відкритою, щирою посмішкою. Здавалося, він просто не вмів не подобатися людям. І водночас вважався найкращим спеціалістом зі стрибків між планами. Під його керівництвом не загинула жодна людина, навіть не було ушкоджених чи поранених. А це було майже дивом.

— Привіт, Дмитре, — сказав він, простягаючи руку.

Дмитро потис її й раптом згадав, як після епідемії у його світі рукостискання стало рідкістю. Тут же це було природно.

— Ти знаєш головне правило: терпіння й обережність. Навіть якщо все здається знайомим. Готовий?

Дмитро кивнув.

У залі кипіла робота. Готували скафандри, дрони, перевіряли обладнання. Усе діяло чітко й злагоджено.

Там була й Лейла — та сама дівчина-медик, яку він пам’ятав із першого дня.

— Привіт! Я Лейла. Ми так і не познайомилися нормально. Як ти? Як наш світ? Уже піднімався на орбітальну станцію? — засипала вона його запитаннями.

Її безпосередність була настільки несподіваною, що Дмитро навіть розгубився. Але це відволікло його від тривожних думок.

Айзек швидко припинив розмови й почав інструктаж. Виявилося, для Лейли це теж перший перехід. Її взяли до експедиції, бо вона вже працювала з Дмитром — вважалося, що медик, який знає пацієнта, краще впорається в разі непередбачених ситуацій.

Інструктаж був детальним. Айзек чітко пояснював можливості скафандрів, їхні обмеження та потенційні ризики. Навіть Найрін слухав уважно.

Коли всі завершили екіпірування, Айзек дав сигнал готуватися.

— Дмитре, — звернувся Найрін, — приєднайся до мене мислезв’язком і спостерігай.

Він напружився — це було видно по очах і напруженій шиї. Перед ними з’явився портал. Без ефектів, без спалахів — просто отвір у повітрі.

За ним — літо.

Безкрає поле, всіяне квітами. Гудіння комах. Птахи в небі. Ліс на обрії й прозорий струмок перед ним. Жодних ознак цивілізації.

Першим ступив військовий, за ним Найрін, далі — Дмитро й Лейла. Замикав групу другий боєць.

На межі світів була невидима мембрана. Дмитро відчув, ніби проштовхується крізь щільну плівку.

І раптом — інший світ.

Його накрила хвиля емоцій. Хотілося бігти, сміятися, впасти в траву й дивитися в небо. Усе довкола було таким живим, таким справжнім, що це захоплювало.

Лише присутність інших стримувала його від того, щоб поводитися як дитина, яка вперше побачила літо.

* * *

Те, що зробив Найрін далі, вразило Дмитра настільки, що він на мить застиг.

Характерник раптом вигукнув щось на кшталт: — Останній до струмка — той варить вечерю! — і, мов хлопчисько, кинувся бігти до води.