День 4

Сьогодні Дмитро прокинувся без звичного відчуття втоми. Тіло було легким і слухняним, ніби він відпочивав не одну ніч, а кілька тижнів поспіль. Повітря в кімнаті пахло свіжістю — м’ятою, ранковою росою й ледь відчутним теплом металу. Він розплющив очі й на мить розгубився: де він? М’яке світло стін, плавні лінії меблів, відсутність різких тіней — усе тут було створене так, щоб не тривожити.

Він підвівся й уважніше оглянув приміщення. Ложе — зручне й функціональне, з ледь помітним підсвічуванням по краях. Панель керування, яку неможливо було побачити без браслета або здібностей характерника. Ніша для речей, стіл, крісло незвичної форми. Дмитро сів у нього — і відчув, як спинка й сидіння підлаштовуються під його поставу. Крісло ніби зчитувало напруження м’язів і вибирало найкомфортніший кут.

Погляд ковзнув до душової капсули. Учорашнє відчуття чистоти й оновлення ще зберігалося в пам’яті — і йому знову захотілося пережити його. Не вагаючись, він роздягнувся й увійшов у м’який туман нанопари. Тепло огорнуло тіло, пройшло крізь шкіру, знімаючи залишкову напругу. Це було не просто миття — радше перезавантаження.

Після душу Дмитро викликав інтерфейс і подумки обрав символ чашки. За кілька секунд на поличці з’явилася димляча кава. Перший ковток змусив його усміхнутися: смак був знайомий, але глибший, об’ємніший — ніби кожен відтінок аромату звучав окремо. Він почав експериментувати: додав ледь помітну гірчинку, потім м’яку солодкість. Спробував місцевий аналог хліба з невідомим фруктом — терпким, але приємним. Йому подобалося досліджувати можливості, і цього разу він не обмежував себе.

Коли сніданок завершився, Дмитро зосередився.

— Найріне… — подумки покликав він.

Відповідь прийшла одразу — м’який, упізнаваний імпульс у свідомості. Його чекали.

За пів години двері беззвучно розсунулися. На порозі стояли Найрін і Райен.

— Як почуваєшся? — усміхнувся Райен.

— Наче мене заново зібрали, — чесно відповів Дмитро. — І щось ще підправили.

— Чудово, — кивнув Найрін. — Тоді перевіримо, що саме.

Вони провели його довгим коридором до просторої зали. Підлога була пружною, стіни випромінювали м’яке зеленкувате світло. У центрі стояв чоловік у сірому спортивному одязі.

— Дмитре? Айріс, — представився він, простягаючи руку. — Тренер. Нових характерників ми давно не бачили. Тож ти — подія.

Рукостискання було міцним і впевненим.

— Почнемо з простого, — одразу перейшов до справи Айріс. — Твоє тіло перебудувалося. Ти рухаєшся швидше, реагуєш точніше. Але пам’ятай: швидкість — не всесильна. У світах є істоти, які не пробачають самовпевненості.

— Ми вже втрачали друзів через це, — тихо додав Найрін.

Дмитро кивнув. Йому не потрібні були довгі пояснення.

— Що вмієш? — запитав Айріс.

— Настільний теніс, — знизав плечима Дмитро. — Нічого героїчного.

— Чудово. Почнімо з нього.

У сусідній залі стояли кілька тенісних столів. Дмитро взяв ракетку — звичайну на вигляд. М’ячик підстрибнув на поверхні стола — знайомий звук.

Спершу вони просто перекидали м’яч. Дмитро перевіряв відчуття — відстань, кут, силу удару. Через кілька хвилин Айріс почав прискорювати гру. Подачі ставали різкішими, траєкторії — складнішими. М’яч летів на край, різко змінював напрямок. Дмитро реагував майже інстинктивно.

Через десять хвилин він уже не думав — тіло працювало саме. Час ніби розтягнувся: м’яч летів повільніше, ніж мав би, і він встигав скоригувати рух. У якийсь момент Айріс навмисно закрутив подачу так, що м’яч, здавалося, неможливо було врятувати. Дмитро рвонувся вперед, майже впав на стіл — і відбив.

Айріс усміхнувся ширше.

Грали близько пів години. Жодного втраченого м’яча. Дмитро відчував захват — і легкий шок. Це був він. Але ніби вдосконалена версія.

— Досить, — сказав тренер. — Тепер біг.

Стадіон вразив розмірами. Дмитро став поруч із Айрісом.

— Тримай мій темп.

Перше коло далося важко — організм згадував ритм. Але вже на другому дихання вирівнялося, ноги стали легшими. Айріс прискорився. Дмитро не відстав. Ще коло — швидше. Ще. На останньому відрізку тренер різко рвонув уперед. Дмитро інстинктивно відповів — і наздогнав.

Фініш вони перетнули одночасно.

І — без виснаження.

— Добре, — сказала Найрін. — А тепер складніше.

Зала холодної зброї виглядала як музей і тренувальний центр водночас. Айріс кинув Дмитрові гумову шаблю.

Перший удар був несподіваним. Дмитро ледве встиг відбити. Далі все закрутилося: атаки, відбивання, зміна позицій. Спершу він лише захищався, але за кілька хвилин почав відчувати ритм супротивника. Рухи ставали точнішими, удари — сміливішими.

— Добре, — почувся голос Найріна. І в бій увійшла третя шабля.

Тепер удари сипалися з двох боків. Дмитро відчував, як мозок працює на межі — аналізує траєкторії, прогнозує рухи. Він не бачив кожного удару — він їх передбачав. Крок убік, поворот, контрудар. Шаблі свистіли в повітрі, підлога глухо відбивала кроки.