День 3

Місто дуже змінилося. Раніше воно було веселим, сяючим, сповненим дитячого сміху й звуків природи. Тепер це була фортеця — і так було по всій планеті. Навіть за містами, у полях і лісах, споруджували оборонні укріплення, а майже все населення навчилося тримати зброю в руках. На будівлях скрізь виднілися вежі протиповітряної оборони або захищені пости охорони. Мілітаризація досягла найвищого рівня, і за цим усім стояв він — характерник на ім’я Рамос, який бачив, як загинула інша цивілізація на іншому плані.

Перед його очима й досі стояла сцена, де невідомий рогатий прибулець убивав родину просто на його очах. Просто тому, що прийшов убивати — і тому що міг. На серці характерника ще жевріла та лють, яку він відчув до цих безжальних істот, і ця лють не вщухала весь рік, що він перебував на цьому плані.

Він багато встиг зробити, але ще більше — не встиг. Тоді він виступив у планетарному парламенті й домігся, щоб йому повірили. Це було важко. Як переконати людей, що через рік їх усіх можуть винищити, якщо вони понад століття жили у всеосяжному мирі? Немає війн, немає голоду, немає бідних чи заможних — людство створило цивілізацію, яка, здавалося б, не мала породжувати конфліктів. І все ж йому повірили. Він по черзі зустрічався з членами парламенту, показував записи боїв, у яких брав участь, надавав докази — і домігся свого.

Планета почала будувати оборону. Як важко було починати. Він мотався між планами цілодобово, постійно спілкуючись з кимось. То був шалений рік, і тепер настав момент, коли мало стати зрозуміло, чи вистачить підготовки.

Сьогодні його розбудив дзвінок з обсерваторії: на краю Сонячної системи з’явилися тисячі рухомих об’єктів. Це були рогаті, без сумніву. Він упевнився в цьому, отримавши рапорт від пункту нагляду на знищеній планеті. Ворожий флот вийшов за межі системи й зник — і тепер з’явився тут. Це був сигнал: усі приготування були недаремні. Настав час згуртуватися й дати відсіч.

Рамос жалкував лише про те, що не зміг прибути сюди раніше, коли попередній план тільки готувався до нападу. Тоді ще була можливість змінити хід подій. Нині такої можливості вже не було: наступні плани були порожні — здебільшого винищені планетарними війнами або епідеміями. Тож ця цивілізація стала останньою межею порядку в океані смерті.

Він ішов не поспішаючи. Кроки не порушували ритму вулиці, але в очах відбивалося все: від патруля, який перевіряв документи ранкового перехожого, до гавкоту собак і співу ранньої пташки. Він пам’ятав це місто іншим — світлим, сповненим буденної простоти й радості. Порівняння боліло, але не паралізувало. Воно підживлювало рішучість.

За рік планета створила нову архітектуру війни. На орбіті, замість звичайних супутників, постали платформи щитів і лазерних батарей. Вони були пов’язані мережею, що нагадувала нервову систему: тисячі датчиків, енергетичних каналів і резервних контурів. Під куполами на планеті розмістилися військові заводи, які працювали цілодобово: виготовляли обладнання для захисту, відновлювали зношені модулі, накладали нові шари броні на бойові машини. Усі розумні руки були задіяні, всі розумні голови — зосереджені.

Характерники надали людям цього плану все, що могли: технології, ресурси з інших планів, фахівців, які мали можливість ділитися досвідом упродовж тих трьох днів, що дозволяв Всесвіт для перебування живих істот поза рідним планом. Це допомогло збудувати «плащ» навколо орбіти — багатошаровий адаптивний щит, що міг розсіювати більшість стандартних атак.

Чого не можна було дати — це значної кількості солдатів. Але і тут дві дружні цивілізації знайшли вихід: характерників і групи підтримки на важкій техніці переправлять на цей план у день нападу, прямо в гарячі точки. Вони стануть тими командами, які не дозволять нападникам посіяти хаос серед захисників. Вони будуть там, де найважче. Але таких команд буде небагато, порівняно з можливою кількістю нападників, тож основна надія все одно була на місцевих.

Здавалося, що все людство постало на захист рідного світу. Але ні — навіть перед прямою загрозою були люди, які виступали проти самої ідеї захисту. Хтось віщував кару за гріхи, хтось заснував культ поклоніння рогатим «рятівникам», інші політики будували передвиборчі кампанії на твердженні, що загрозу вигадано, аби привласнити мільярди на мілітаризації. Культові збори, підпільні групи, прокламації в мережі — усе це хитало підготовку до оборони, і не через брак зброї, а через розлам у довірі.

Рамос увійшов до зали планетарного контролю. Тут уже знали про наближення вторгнення і чекали на нього. Люди бігали між терміналами, голоси зливалися в потік коротких вказівок. На перший погляд панував хаос, але це була впорядкована лихоманка: кожен знав свою ділянку роботи. Голографічні карти світилися стрічками даних, проєкції траєкторій злітали й зникали, мов комети; на екранах — моделі можливих ударів і сценарії їхнього відбиття.

У центрі стояв Рауль, голова ради — людина, яка весь рік вела переговори й демонструвала рішучість перед парламентом. Його голос тепер був в’язким, але твердим. Він дивився на характерника так, ніби сподівався, що це помилка й планеті нічого не загрожує.

— Почалося? — тихо запитав він, наче в надії на диво.

Характерник лише кивнув, підтверджуючи, що битва неминуча.

— На моєму плані вже все відомо, і готові перекидати підкріплення за нашими розрахунками, — промовив він. — І хай нам усім допоможе Бог.