День 2

І знову свідомість поверталася повільно, ніби хтось обережно розмотував клубок зі сплутаних думок і відчуттів. Дмитро вдихнув — повітря було легке, свіже, зовсім не схоже на те сперте, кам’янисте дихання печери, з якої його щойно вирвали.

Щойно?

Над ним — гладка поверхня стелі, біла, м’яко підсвічена зсередини, без жодних ламп чи видимих джерел світла.

Він лежав на широкому ліжку, укритий тонкою тканиною, схожою водночас на ковдру й на голограму — вона ледь світилася, повторюючи контури тіла. Кожен рух давався важко, м’язи озивалися тупим болем, але свідомість уже працювала чітко й тверезо.

Першою, кого він побачив, була та сама дівчина у світлому медичному комбінезоні. Вона стояла поруч, тримаючи в руках невеликий прозорий планшет, на якому пульсували рухомі лінії даних. Волосся зібране в акуратний вузол, погляд зосереджений, але спокійний. Дмитро вже хотів щось сказати, коли помітив на її лівому зап’ястку великий сріблястий браслет.

Він виглядав водночас гармонійно й… чужо. Метал переливався м’яким світлом, і Дмитрові здалося, що всередині щось рухається — ніби живе. Пристрій щільно облягав руку, більше схожий на елемент спорядження, ніж на прикрасу.

Дівчина підняла погляд, зустрілася з ним очима — й легка усмішка торкнулася її обличчя.

— Ви прийшли до тями, — сказала вона тихо, майже з полегшенням. Голос звучав рівно, але в ньому відчувалася професійна турбота — така, як у людини, звиклої рятувати інших. — Пан координатор незабаром завітає. Він захоче з вами поговорити. Ви проспали більш ніж добу.

Вона поклала планшет на стіл біля ліжка, кивнула й вийшла, залишивши по собі ледь відчутний запах стерильної чистоти й металу.

Коли двері зачинилися, Дмитро залишився на самоті.

Світ навколо був бездоганно спокійний — жодного зайвого звуку, лише легке шипіння вентиляції. У голові, де ще недавно лунав хаотичний хор чужих голосів, тепер панувала тиша.

Він лежав, намагаючись зібрати думки докупи. Перед очима спалахами виникали фрагменти пам’яті: темрява печери, чужі голоси, відчай, холодний камінь під руками… потім — світло, рука хлопця, вихід… і все урвалося. А тепер — білий спокій і мовчання.

«Де я?» — народилося питання, яке не мало адресата.

Обережно підвівшись, хлопець зрозумів, що тіло слухається доволі добре. Слабкість залишалася, але вже не критична. На столику поруч стояла прозора посудина з рідиною, що віддавала ледь ліловим відтінком. Дмитро раптом відчув спрагу й зробив ковток. Напій виявився прохолодним, із тонким присмаком свіжої трави — дивно знайомим, але таким, що не піддавався впізнанню.

Двері безшумно відчинилися.

До палати увійшов молодий хлопець. На вигляд — років двадцять п’ять. Коротке темне волосся, уважний погляд сірих очей, постава рівна й спокійна. Одяг — простий, утилітарний, із тієї ж гладкої тканини, що й у медикині. На правому зап’ястку блиснув такий самий браслет.

— Вітаю, Дмитре, — мовив він тихо, майже буденно, ніби зустрічав давнього знайомого. — Мене звати Раен. Я координатор цієї станції.

— Де я? — Дмитро не витримав. — І що це все означає?

У його голосі відчувалася обережна зацікавленість — ніби він ледве стримував десятки запитань.

Раен зробив крок ближче, сів навпроти на край столу, схрестив руки.

— Це не найпростіше питання, — промовив він спокійно. — Але ми розберемося. Спершу скажи, будь ласка… хто ти і звідки?

Дмитро завмер. Після всього пережитого це питання прозвучало майже абсурдно. «Мабуть, перевіряють пам’ять», — ковзнула думка, і Дмитро назвав своє ім’я та адресу.

Раен ледь підняв брови.

— Це в якому секторі?

Дмитру стало смішно, і він відповів з іронією:

— Це Україна.

— Україна… — повторив Раен повільно, ніби звіряючись із пам’яттю. — Так, у старих архівах є згадки.

— У старих архівах? — Дмитро відчув, як щось холодне повзе хребтом.

Раен не відповів одразу. Мабуть, вирішив змінити тему й уже більш буденним тоном запитав:

— Розкажи, як ти опинився в печері. Що пам’ятаєш?

Дмитро глибоко вдихнув. У пам’яті ожили уривки: сирени, політ шахеда над головою, вибух, темрява, паніка, шепіт… і рука, що витягла його зі смертельної пастки. Він розповідав, а Раен слухав мовчки, не перебиваючи.

Коли Дмитро замовк, координатор кілька секунд залишався нерухомим.

— Це дуже дивно, — тихо мовив він. — Дочекаймося Найріна. Можливо, він зможе пояснити, хто ти і звідки.

Раен на мить завмер, ніби дослухаючись, і ледь усміхнувся.

— А ось і він. За дві хвилини буде. Усе, що ти розповів, він уже знає — я передав.

Це прозвучало дивно. Дмитро припустив, що розмова просто транслювалася комусь іще.

Майже одразу прочинилися двері. До кімнати увійшов хлопець, який витяг тоді Дмитра з печери. Дмитро впізнав його, попри свій тодішній стан. Коротко привітавшись і поцікавившись самопочуттям рятівник присів і продовжив діловим і зосередженим тоном.