День 1.

Жовтень. 

Світ жив у напруженому, але зовні звичному політичному ритмі. В світі вже декілька років йшла найбільша з другої світової війна на Європейському континенті.

Президент Америки після більш ніж пів року вагань і миротворчих зусиль оголосив про розширення санкцій проти енергетичних компаній потужної держави-агресора. Європейський Союз підтримав це рішення, ухваливши наступний пакет санкцій. Сам агресор тим часом відповів низкою заяв і збільшенням авіаударів по критичній інфраструктурі України.

У другій економіці світу офіційні особи зберігали нейтральний тон, закликаючи до «стабільності та дипломатії». Водночас державні медіа активно просували тему «занепаду західного порядку».

У Південній Америці наростала напруга навколо однієї з країн, у якій уже тривалий час беззмінно правив диктатор. Америка звинуватила режим у підтримці наркоторгівлі й розмістила бойові кораблі та війська біля кордонів цієї держави. Світ напружено спостерігав, очікуючи нової війни.

Мирні угоди на Аравійському півострові залишалися хиткими й постійно порушувалися. Тож новий виток бойових дій у цьому регіоні нікого б не здивував.

Курс нафти коливався, ринки реагували нервово, а світові лідери продовжували обмінюватися офіційними заявами, закликами й дипломатичними нотами. Точилася звична політична боротьба, у межах якої кожна сторона грала за власними правилами.

До всесвітньої кризи із застосуванням ядерної зброї залишалося сто двадцать днів.

* * *

Жовтневе місто зустрічало ранок важким, наелектризованим повітрям. Сонце намагалося пробитися крізь низькі, свинцеві хмари, але світло виходило тьмяним, мов крізь брудне скло. Вітер тягнув уздовж вулиць запах мокрого листя, сирості й дизельного диму. Асфальт після нічного дощу блищав темною плівкою, у якій ламано відбивалися старі фасади й тріщини на штукатурці — місто дивилося на себе самого в перекошене дзеркало.

Колись це місто було гучним, строкатим, самовпевненим. Тепер — стримане, зібране, ніби людина, що давно перестала скаржитися й просто робить свою справу день за днем, попри втому.

На розі двох неголовних, а тому відносно тихих вулиць стояло невелике кафе. Усередині пахло свіжою випічкою й обсмаженими зернами. Дмитро тримав у руках паперовий стаканчик — тепло від нього приємно пекло долоні. Пара піднімалася тонкою смужкою й розчинялася в холодному повітрі, коли він вийшов надвір.

Йому було тридцять шість. Гострі риси обличчя, уважний погляд, у якому оселилася втома, коротка щетина з першими сріблястими нитками. Охайний, але простий одяг, сумка через плече — нічого зайвого. Зовні — звичайний чоловік, яких у цьому місті тисячі.

Ще у чотирнадцятому він пішов добровольцем. Луганщина, чорний дим над полями, розпечений метал, що розлітався на уламки, крики, які залишаються в пам’яті довше за звуки вибухів. Він бачив, як горять танки  як стискається земля під ногами. Повернувшись, не говорив про це — просто знову сів за комп’ютер.

Коли йому запропонували долучитися до закритого військового проєкту, він не став розпитувати. Не тому, що не було цікаво, а тому що довіряв. Якщо потрібно — значить, потрібно. Він умів занурюватися в роботу повністю: до останньої команди, до останнього рядка.

Зараз, сидячи біля вікна, Дмитро спостерігав за містом. Люди повільно йшли у своїх справах — хтось із торбинками, хтось із рюкзаком за плечима. Нацгвардієць у бронежилеті купував пиріжок і посміхався продавчині. Старенька бабуся розсипала крихти голубам, не зважаючи на попереджувальні таблички.

У цих дрібницях було життя. Справжнє життя.

Дмитро зробив ковток кави. Гірка, міцна — як треба. Це були його кілька хвилин тиші перед тим, як поринути у світ серверів, протоколів і захищених каналів.

І саме тоді ранок розірвав звук сирен.

Він не здригнувся. Тіло давно навчилося не реагувати різко. Сирени стали частиною фону — як вітер чи гуркіт транспорту. Війна, дрони, ракети — щоденна реальність. Дивувало лише те, що цього разу тривога почалася зранку. І ще — що жоден із «всезнаючих» каналів не попередив про атаку.

Дмитро допив каву до кінця. Не поспішаючи звично. Поглядом відмітив найближче укриття. Підземний перехід — метрів за сто. Він рушив туди швидким, але не панічним кроком.

І саме в цей момент гул пролетів над головою — дуже близько. Звук був металевим, різким. Дмитро інстинктивно повернув голову й побачив темну тінь, що врізалася в сусідню будівлю.

Спалах.

Сліпучий, білий, неприродно яскравий.

Вибух ударив у груди важким кулаком. Повітря зникло. Світ звузився до гуркоту й світла. Ударна хвиля підкинула його, наче ляльку. Скло розсипалося кришталевим дощем, бетон кришився, метал гнувся.

І все раптом потонуло в глухій, оглушливій тиші.

Дмитро відчув, як падає. Асфальт зустрів його холодом і темрявою. У вухах стояв протяжний дзвін. Перед очима — уламки неба, перекошені фасади, чорний дим, що повз угору.