Початок.

Характерник ступив крізь портал — і світ перед ним розірвався на шматки світла, металу й вогню. Небо палало, ніби саме повітря вибухало під натиском неземних сил. Над головою — хмари апаратів, сотні, тисячі, що кружляли, маневрували, стріляли один в одного. Внизу — земля, розпанахана кратерами, ріками вогню, вибухами, що здіймали в повітря цілі будівлі. Лазерні залпи й ракети розтинали простір, залишаючи за собою шлейфи диму. З неба сипалися уламки кораблів — мов дощ із мертвих машин, що колись були гордістю армій.

Кілька літальних апаратів, яким усе ж таки вдалося дістатися поверхні, висаджували десант — величезні людиноподібні фігури в бронескафандрах із рогами на шоломах. Дивлячись на те, як прибульці вправно використовували їх у бою проти захисників, ставало зрозуміло, що це не просто декор. Вони чинили справжній геноцид. Вбивали всіх, кого бачили. Їхньою метою була повна зачистка планети від розумних істот — не менше. Полонених не брали й знищували все, що могли знищити.

На очах характерника розігралася справжня трагедія. Один із прибульців наздогнав родину, що намагалася укритися в лісі. Одним помахом величезної сокири він розрубав дорослих і навис над дитиною.

Усе в характернику спалахнуло. Гнів, біль, лють, що не знала меж. Він висмикнув дві шаблі зі спини — металеве клацання затискачів злилося зі свистом розрізаного повітря. На лезах спалахнули силові контури — біле сяйво, здатне різати титан, камінь і навіть сам простір.

Але не встиг.  Тільки побачив, як сокира прибульця опустилася на дитину — і світ навколо характерника наче почервонів.

Прибулець помер швидко — дві шаблі розрубали кремезне тіло на чотири частини. Він навіть не зрозумів, що його шлях уже закінчено.

Далі характерник вже не контролював себе. Він занурився в бій. Побачивши неподалік ще дві височенні постаті, швидко опинився біля ворога і зійшовся з першим рогачем — удар, блок, ще один удар. Метал розлітався іскрами. Другий намагався обійти з флангу — але хлопець відчув це інстинктивно, розвернувся, провів лезом, і броня прибульця тріснула навпіл. Третій збив бійця з ніг, придавив до землі, але блиск шаблі й короткий імпульс — і ворог завмер, розсічений навпіл.

Навколо тріщали вибухи, земля здригалася, а небо палало від розжареного металу. Людські крики губилися в реві війни а він рухався, мов тінь, мов відлуння стародавнього прокляття, що повернулося помститися.

Але з кожною хвилиною бою він усе ясніше розумів — це марно. Кількість ворогів була безмежна. Куди не кинь погляд — усюди смерть, дим і жодної надії. Шаблі ще світилися, дихання було уривчасте. Десь далеко гуркотіли вибухи, а над головою пропливали чорні кораблі. 

— Цю планету вже не врятувати, — це було сказано  до себе, і тиша у відповідь була страшнішою за будь-який крик. 

Навіть якщо він міг вивести з цього пекла людей, через кілька днів вони все одно повернулися б сюди знову. Такі закони природи, проти яких не можна сперечатися.

Провівши рукою перед собою хлопець змусив простір розійтись. Відкрилося вікно в інший простір. Крок — і світ змінився.

Там, де щойно вирувала загибель світу, тепер панував спокій. Неподалік він бачив те саме місто — але без руїн, без війни. Люди йшли вулицями, сміялися, діти гралися біля водойми. Сонце було теплим і мирним.

Характерник вийшов на пагорб біля міста й важко опустився на камінь. Руки тремтіли, дихання все ще було прискорене. Він довго сидів мовчки, дивлячись, як вітер колише траву. Потім повільно підвівся й рушив до невеликого озера неподалік.

Вода була холодною й чистою. зануривши долоні, і змивши пил, бруд і кров. Боєць глянув на своє відображення — і вперше за довгий час не впізнав себе.

Опанувавши лють, дістав пристрій зв’язку й надиктував коротку доповідь:

— Пане Гетьмане, ще один план на гілці втрачено. Ті самі вороги, що й на попередньому плані. Людство не в змозі дати відсіч. Проміжок часу між попереднім нападом і цим — один рік і два місяці.

* * *