Пролог

Було колись на Вкраїні таке лихоліття, що й діди не пригадували гіршого.

Рвали її на шматки з усіх боків. Зі степу накочувалась орда, палила села, гнала людей у ясир, закутих у кайдани, на турецькі невільничі ринки. Матері вили над попелищами, а діти зростали на чужині й забували рідну мову. Султан слав нові війська, і не було кінця їм, як не було й надії.

А тим часом усередині краю прокидалося інше лихо. У лісах, у болотах, у підземних норах, у забутих могилах ворушилась нечисть, довго приспана старими оберегами. Села зникали за одну ніч, лишаючи по собі порожні хати й теплу кашу на столі. Колодязі гнили, худоба лягала мертвою на пасовиську, діти засинали й не вставали. Попи мовчали, а знахарі розводили руками.

Так тривало довго. Покоління змінювало покоління, а надії на добре не було.

Аж поки на світ не прийшли два брати. Рідні, від одної матері, обидва воїни, і обидва поклялись не дати рідній землі загинути.

Старшого звали Байда. Був він воїн, якого не злякаєш ні шаблею, ні арканом. Зібрав він за дніпровими порогами вільних людей, що не хотіли жити в неволі, й заснував першу Запорозьку Січ, твердиню, якої досі не знали. Перший з гетьманів, він став щитом для всієї України. Де татарин ішов на села, там стояли Байдині козаки. Де турок ладнав похід, там його зустрічала козацька шабля. Ворог рахував втрати й вертався з порожніми руками, а люди вперше за довгі роки почали спати спокійно.

Молодшого звали Іван Сірко. Змалку він бачив те, чого інші не бачили. Чув у вітрі чужі голоси, знав, де в землі ходить лихо, відчував недобре ще до того, як воно приходило. Він знав слово й оберіг, знав трави й обряди. Прозвали його характерником, і казали люди, що нема такої битви, яку він програв би, чи в бою, чи в чарах.

Один брат тримав кордони, не пускаючи ворога ззовні. Другий боровся там, де меч безсилий: із темрявою й призлом, що росли в самому серці країни. Сірко збирав навколо себе найвідважніших і найспритніших, учив їх слову, оберегу й таємній науці. Так було покладено дві основи: козацьке військо й науку характерників.

Та над усім цим лихом росла темна сила, і звали її Чорнобог. Збирав він слуг, і всі, хто мав у серці ненависть, ішли до нього. Мав він намір узяти спершу Україну, а потім і цілий світ.

Тоді Сірко вивів учнів і побратимів на останній бій.

Страшний то був бій. Земля горіла, небо чорніло від диму й вогню, і не можна було відрізнити день від ночі. Нечисть лізла з усіх щілин, і кожен козак бився один проти десятьох. Вже й обереги тріскались на грудях, вже й шаблі ламались, вже й найсильніші падали, і кров лилась рікою. Чорнобог стояв посеред поля бою, і сміх його котився над степом. Здавалось, ляжуть усі до одного, і не буде в світі нікого, хто б його зупинив. Надія згасла навіть у найвідважніших.

Та Сірко не відступив. Зібравши останні сили, він кинувся вперед, крізь вогонь і кров, крізь крик і пітьму, просто на самого Чорнобога. Запустив руку йому в груди й вирвав серце. Не вбив його, бо таких не вбивають. Але стиснув серце в кулаці й разом із ним усю його силу й запечатав темного бога в темниці.

Тиша впала на степ. Вона була такою глибокою, що чути було, як стікає кров.

Учні оточили свого вчителя, а він сидів на землі, весь у крові, ледь живий, із кулаком, що не розтискався.

— Діти мої… — сказав Сірко, і голос його ледь тримався. — Слухайте… поки я ще можу.

Вони схилились ближче.

— Ми його зупинили. Не здолали. Зупинили. Печатка тримається на мені… на цій руці. А як мене не стане, то на вас. І на тих, кого ви виростите.

Він перевів подих. Кров стікала з його грудей.

— Не радійте. Бо битву ми виграли… а війну ні. Він чекатиме. Його слуги чекатимуть. Тримайтесь… скільки сил є, стільки тримайтесь. Не дайте йому повернутись у цей світ. Не дайте злу ні радіти, ні святкувати. Ні на день. Ні на годину.

Рука його затремтіла.

— А як я піду… відрубайте цю руку. Сховайте там, де ніхто не знайде. Бо як розтулить хтось мій кулак, Чорнобог повернеться, і не буде тоді ні України… ні світу.

Так сказав він і більше не промовив ані слова. Кулак його не розтиснувся до самої смерті.

Учні виконали наказ. Відрубали руку й сховали в такому місці, про яке не знав ніхто, навіть вони не говорили про нього між собою. А після битви заснували окрему Січ, де вчили сиріт, дітей, що лишилися без батьків через нечисть, бути воїнами й захисниками від потойбічного. Так почався шлях козаків-характерників.

Минуло сто літ. Імена двох братів-засновників стали легендами й лунають по степу голосно, гучно, ніби дзвін. Та зло не спить. Слуги Чорнобога не вмерли, вони й досі шукають руку Сірка, бо хто розтулить той кулак, той поверне чорного володаря.

Боротьба не скінчилась. Вона тільки починається.