ГЛАВА 34

     Габбі.

     Нарешті, наша яхта повернулася назад. 

     Зрозуміло, що я вже на низькому старті, щоб пошвидше накивати звідти п’ятами.

— Габбі, Тео! - чую рішучий голос Аліси. - А  вас я попрошу затриматися.

— Навіщо ще! - ледве стримую роздратування.

— Так не зручно вийшло. - почала виправдовуватися Аліса, яка стала між мною таТео.

     В цей час всі інші повільно почали сходити на берег. 

— Я забула попередити, що Вас чекає інструктор по танцях. - продовжила вона.

— Зараз? - роздратовано ціджу, та навіть при бажанні я б не змогла в цей момент бути милою.

     “Дивно, чому Тео мовчить! Це лише я не задоволена тим, що попереду вечір танців!”

— Так. Графік всіх заходів досить щільний. Адже до весілля залишається обмаль часу, а Ваша техніка помітно кульгала. От і вирішили призначити додаткове заняття виключно для вас двох.

    “Це не наша техніка “кульгала”, а Тео накульгував після мого чергового високоточного приземлення на його кінцівки.”

— І мені можна бути присутньою? - видала Ло, яка все ще огинається поряд.

— О ні-ні, люба! Не сьогодні. На тебе в мене інші плани! Думаю вони впораються швидше без присутності глядачів. Принаймні на цьому наголосив тренер. - дала їй відкоша сестра Янніса.

     “Що з’їла?”, - промайнула думка, аж повеселішала.

     “Стоп… в одному приміщенні без свідків… Точно. З нами ж буде ще тренер! Він же ж там буде?”

— Мені треба переодягнутися. - здаюся врешті-решт, бо з Алісою неможливо сперечатися, ця дівчина така, що і мертвого переконає.

— В тебе десять хвилин. - відповіла мені Аліса, голосом суворої вчительки. 

— Тео, зачекаєш з тренером там де минулого разу? - поцікавилася вже у нього.

— Так, без проблем! - кивнув він і подав руку Алісі, щоб вона зістрибнула з понтону.

— І мені, будь ласка, допоможи! - тягне і свою руку Лорена.

     “Тільки й того що на шиї не повисла! Це ж треба як в нього вчепилась!”

    Я ж не стала чекати нікого, зістрибнула сама. Ще чого… чекати, нав’язуватися? Сама впораюсь! 

      Мало того, швидко попрощалася з Алісою і підтюпцем урвала вперед, в напрямку своєї домівки.

    Щойно опинилася сама, притулилася хребтом до зачинених дверей. Обличчя палає. Я це відчуваю. Руки тремтять. Як в такому стані танцювати?

     “Габріело, негайно приходь до тями!”, - вигукую вголос і починаю бігати по кімнаті в пошуках одягу.

      “Підбори… не забути черевики! Куди ж я їх запхала? Ось! Знайшла!”

      Зібрала волосся в хвіст. Одягнула чорні лосини та білу об’ємну футболку, яка прикриває сідниці. Нічого Тео на мене витріщатися. Я і так не відповідаю за свої вчинки. 

     Як мені не хотілося уникнути цього “навчання”, але підвести наречених теж не можу. Тож крокую до місця зустрічі.

      І коли це я стала такою відповідальною?

     Щойно увійшла, як одразу зустрілася поглядом з Тео. 

     Зухвалий красень, нічого й додати. На відміну від сідуватого чоловіка в роках - тренера.

— Цього разу я впораюсь з тобою, норовлива! - шепоче мені на вухо, поки тренер шукає потрібний трек для танцю. - Можеш навіть не намагатися скочити мені на ногу.

— Пф. То минулого разу ти навмисно вдавав з себе жертву? - з викликом поглянула на нього.

— Тео! Ліва рука на талію Габріели, права тримає її руку. І… раз два три, раз два три… - вигукує голосно тренер.

     Очі в очі. Відчуваю кожен його дотик до свого тіла. Його гаряча долоня обпалює навіть крізь футболку. 

      Рухи Тео впевнені, виважені… Пекельний танок. Наче у полум’ї, аж кров закипає. 

— Перепрошую! продовжуйте без мене! Маю відповісти на важливий дзвінок! - промовляє тренер і крокує до виходу.

      “А я не важлива? Не залишай нас удвох! Продовжуйте без нього,  легко сказати!”, - аж щелепу стиснула, щоб не промовити це вслух.

— Ще раз промажеш і я тебе покараю! - видає Тео, а я ж навіть не навмисно наступила на його ногу, просто нервую. 

— Карати жінку? - примружую очі і зупиняюся. - Та мене навіть батьки не чіпали. 

— Дарма! - посміхається. - Але час дитячих покарань давно минув, здається ти вже не у тому віці. Хоча… пройтися по сідницях для профілактики інколи не завадить.

— Щоо? - обурююся. - Залиш свої мрії при собі! І тримайся від мого задка подалі!

— Як скажеш! В мене є й інші методи виховання! - хитрувато посміхається. 

— Не треба ніяких методів! - намагаюся вивільнитися та він міцно тримає.

— Тоді не помиляйся! Бо кожна твоя помилка, дорівнює поцілунку! - стверджує він.

— Щоо? А нічого в тебе не трісне? - видаю гордівливо.

— От і перевіримо! - підморгує мені.

— Нізащо! -стверджую і ми починаємо з початку.

     А ось і тренер на мою радість повернувся.

— Чудово! Чудово виходить. - задоволено плескає в долоні, не розуміючи як можна було навчитися за п’ять хвилин, та яке це “диво” сталося.

      “Ще б пак, йому ж ніхто не погрожує поцілунками!”