ГЛАВА 29

     Аліса.

    От так новина. А я вже, якщо чесно, подумки одружила Габріелу з Тео. А тут така несподіванка. Я б могла уявити що завгодно, але спір… Тільки мені здається, що це вже перебір?

  Тож, перше що я зробила, залишивши будиночок Габбі, це швиденько почимчикувала до помешкання Лорени. 

    Щось мені підказує, що вона ще та хитрунка. Особливо, що стосується досягнення власної мети, та у частині викривлення фактів. Те, що Тео, зараз ідея фікс у Лорени сумніватися не приходиться. Занадто завзято вона вчепилась за нього.  

— Привітики! - проспівала я, щойно та відчинила двері, й відступилася, впускаючи мене всередину. 

— Привіт! - покутиляла за мною.

— Прийшла поцікавитися, як в тебе справи. - почала я, роззираючись на всі боки.

— Які гарні квіти. - зреагувала на букет, що стоїть на столі в самісінькому центрі кімнати.

— Так. Мені теж вони дуже подобаються. - її губи одразу розтягнулися в задоволеній посмішці. 

— Цікаво, хто цей щасливчик. Я його знаю? 

     “Кому жити спокійно набридло, і щосили потягнуло на пригоди. Знаючи Ло, тут навіть сумніватися не треба, пригоди точно будуть…”

— Знаєш. - загадково протягнула вона, але викривати чоловіка не поспішала.

— А ти знаєш, що квітам треба кожного дня змінювати воду і підрізати пагінці, щоб вони довше стояли? - бовкнула.

— Точно! А я й забула! - Ло підметнулася, схопила букет і помчала до ванної кімнати, зносячи все навкруги.

— Не поспішай… - проспівала їй услід.

     “А в мене тут теж досить цікаве заняття знайдеться!”, - додаю про себе і тягнуся до її стільникового, який залишився на столику поряд з диваном. 

    Впевнено тисну пароль “1896” - рік коли відбулися перші Олімпійські ігри. Якось Ло хизувалася своєю винахідливістю, а я запам’ятала. Навіть не думала, що може колись знадобитися, але он як вийшло…

    Ще хвильку часу зайняли пошуки де в неї зберігаються записи.  Ось. Знайшла. По даті має збігатися. Шкода не можна увімкнути, бо неодмінно почує. 

— Ось! Готово! - задоволено вигукує Лорена і кутиляє в напрямку цієї кімнати.

— Трясця! - швиденько кладу на місце її стільниковий і зображаю нудьгуючий вираз на своєму обличчі.

     “Не могла подовше зачепитися?”

— Ти щось сказала? - перепитала Ло, і витріщилась на мене, примруживши підозріло око.

— Я вигукнула - чудово!

— То добре!  - задоволено відповіла і нарешті повернула квіти назад на стіл.

     “Що ж, перша спроба виявилася невдалою!”, - зробила висновок я.

Тео.

     Поглянув на годинник. Так і є, вже пів години, як я стирчу біля ресепшн в очікуванні адміністратора. 

     “Нарешті!”, - помітив що до стійки наближається потрібна мені людина.

— Добрий день. Чимось можу допомогти? - поцікавився працівник цього готелю. 

— Так. - кивнув я і дістав документи. - Стався один прикрий момент, я б хотів дізнатися, як саме це відбулося. - почав я.

— За любки допоможу. Що від мене? 

— Чи є камера відеоспостереженя поблизу бунгала №3? - поцікавився в нього.

— Від головної будівлі добиває, а який час Вас цікавить? - відкрив ноутбук і почав щось клацати на ньому.

— Ранок сьогоднішнього дня. - знову поглянув на годинник.

— Без проблем, цей запис зберігся з стовідсотковою вірогідністю. 

— Чудово. - задоволено кивнув я.

— Ось. Хтось поклав квіти на поріг будиночка. - чолов’яга підняв очі на мене. - Звичайно відстань солідна, але це ж були Ви? 

— Так. Можна перемотати далі? - занервував.

— Звичайно! - пришвидшив перемотку кадру. 

— Стоп! - нервово сіпнувся.

     Що ж я побачив? Дівчину… Дуже схожу на Габріелу. Ось вона бере до рук квіти, які я залишив для неї, роззирається на всі боки, а потім кудись прямує. Чи не до будиночка Ло? Ось як мій подарунок опинився там. 

— Дякую! Я побачив те що хотів. - витягнув з кишені хрустку купюру і поклав на стійку.

    “Це що за гра така Габбі?”, - аж жовна заходили на обличчі.

    Відмовляюся розуміти цю дівчину. Де логіка?

    Навіщо ця “гра на вибування”!