ГЛАВА 23

Аліса.

— Ти мені нічого не хочеш пояснити? - невдоволено запитує Янніс, бо ми вже п’ять хвилин так точно спостерігаємо за нашою автівкою з вікна кав’ярні. Вірніше за тим, що відбувається в тій автівці.

— А треба пояснювати? - задоволено посміхаюся.

     “Не дарма залишила цю парочку наодинці!”

— Ухти ж… - брови брата повзуть догори, він аж гриву на голові скуйовдив долонею від неочікуваності. - Ти як здогадалася?

— Пф! То хто знає твого товариша краще? Ти чи я? - сміюся.

— І що тепер нам робити? - розгублено цікавиться в мене.

— Якщо так не всидиш на місці, можеш замовти нам кави! 

     “Ну все, вже можна і присісти! Якщо за перші п’ять хвилин один-одного не повбивали, то все має бути добре!”

— І тістечок прихопи наших з Лів улюблених! - додаю. - І з собою теж! Негоже повертатися з порожніми руками. Ти взагалі то маєш теж виконувати якусь роль!

— І Габріелі куплю теж! Треба зайняти чимось дівчину, а то ще бува вкусить… за те що залишили її з Тео…

— Та не з’їсть він її. - знову сміюся. - Хоча… - не втрималася і знову поглянула у вікно.

— Ходімо. - квапить мене Янніс з пакунками в обох руках.

— Чому так швидко!? Я ледве каву допила.

— Не хочу, щоб на питання де вони зробили свою першу дитину, ця парочка відповідала, що на задньому сидінні мого мерса. - зводить брови на підборідді.

— Ти поганої думки про свого друга! - почала виправдовувати їх я.

— Угу… То ти занадто гарної про нього! - відчиняє ліктем дверці нашого тимчасового сховку.

Габбі.

     Думаю, що тільки сліпий не побачив того, як я з Тео дивилися один на одного під час вечері, після нашого повернення. Не треба навіть бути поряд, щоб відчути цей зв’язок.

— Доню, з тобою все гаразд? - поцікавилася Марго, а потім перевела погляд з мене на Тео, який одразу відвів від мене очі і почав розглядати щось в своїй тарілці.

— А як же Адріан? - пошепки запитала жінка.

— А що з ним не так? - починаю посміхатися, як стерти зі свого обличчя цю ідіотську посмішку, наче щойно виграла джек-пот.

    “Це лише поцілунки, нічого більшого!”, - повторюю про себе, наче це може переконати моїх метеликів у животі, які ожили і щосили пурхають. 

     І все б було сьогодні просто казково, і ніхто і ніщо не заважало б моєму щастю та закоханості, якби не феєричне повернення кульгавої.

     Дівчата заходять, наче хмаринка пливе, вона ж увірвалася з гуркотом відчинивши двері. 

— Чудово! Я встигла! - задоволено вигукнула і нахабно почала намагатися впхати стільця, щоб сісти біля Тео. 

Звичайно, всі хто був поряд люб’язно розсунулися. Ну хоча б тому, що вони виховані, а вона “ні”.

— Що тут було без мене? - поцікавилася, роззираючись на всі боки.

    “Спокій…”, - крутилося на моєму язику, але я пригадала, що теж намагаюся бути вихованою дівчинкою, тому вчасно змовчала.