ГЛАВА 20

     Тео.

     Розряд двісті двадцять по судинах. Аж у скронях пульсує від збудження. 

     Що відбувається? 

     З якого дива така реакція? 

    Знав, що вона: гаряча штучка, складна, гонорова, емоційна, але що буде так, навіть уявлення не мав. 

    Сама зважилася поцілувати першою… Невже вирішила, що після цього, так легко відпущу? Наївна? 

      Взагалі не знаю, яким чином втримався від спокуси оволодіти нею прямісінько там. Настільки розпалила, що геть втратив контроль над собою. 

      Що вже казати! Вперше зірвало так дах. 

    Нервово закурив, щойно впевнився, що дівчина дісталася свого бунгало без пригод на свої шикарні дев’яносто. 

     “Трясця!”, - затягуюсь пропускаючи солодкий дим через легені.

     “І що мені тепер робити з цим усім?”

    Ну добре, зізнаюся, десь глибоко в нетрях несвідомого я відчував, що це може статися. Як спалахує сірник від полум’я, так спалахнули ми, щойно доторкнулися один до одного. 

    Навіть не так… Слід відкрутити назад. Ще в ті часи, коли вона “вишивала” в коротенькій спідничці та височезних підборах,  не зважаючи, що поряд з нею знаходився її наречений. 

      Так! Я чоловік і в мене є очі. Її відверта відбитість і бажання подобатися всім навколо, тоді лише повеселили, але точно не злякали. Бо чітко усвідомлював, що її поведінка - ніщо інакше, як компенсація. Таким чином вона доотримувала ті емоції, які їй були необхідні в той момент: захоплення, визнання, заздрощі тощо… Звідки мені в точності знати чого саме вона потребувала, це лише мої припущення. 

      Потім знову  наші шляхи перетнулися. Не пам’ятаю вже, здається заручини Лівії та Янніса. Ці пронизливі погляди один на одного, в ті хвилини, коли кожен з нас був впевнений, що інший в цей час не зможе цього помітити…

      З того дня минуло багато часу. І я збрешу, якщо скажу, що не думав про неї. 

     Нова наша зустріч подарувала зовсім інші емоції та відчуття. Габріела змінилася, я це зразу помітив, відчув. І зміни разючі. Та це лише посилило моє бажання дізнатися яка вона… 

      І ось зараз, нова точка відліку та шалені емоції, які лише загострюються з кожним днем. А що з цього вийде? Напевно, відомо тільки вищим силам. 

— Тео! - вигукнув Адріан і помахав мені рукою. Варто було мені повернутися. 

     “Тільки його бракувало!”

— Ти куди подівся? - цікавиться він і зазирає в очі, наче в них зможе прочитати всі мої думки.

— Нікуди! - відповідаю, запхавши руки глибоко в кишені.

— Ти випадково не бачив Габріелу? 

— Ні. - криво посміхаюся, ледве втримався, щоб в цей момент не доторкнутися до своїх губ.

— Це добре! - з полегшенням зітхнув Адріан. - Хоча, я все-одно ніяк не можу її знайти.

— Яка прикрість. - іронічно промовляю. 

— Може ти ще не зрозумів, але ця дівчина моя. - з викликом сказав Адріан, зробивши наголос на останньому слові. 

— А на ній це десь написано? Дивно! Бо я не помітив напису! - зухвало відповідаю на його аж занадто самовпевнену заяву.

— А ти перевіряв? - примружив очі він.

— Встиг розгледіти сьогодні на пляжі! - додаю.

     “Те що було між нами лише кілька хвилин тому йому точно не треба знати! Менше знає - міцніше спить! Тим паче, на мою думку, таким точно не хизуються! Навіть чоловіки між собою!”

— Може напису і немає, але вона сьогодні одягнула на вечірку мій подарунок! Правда гарна сукня!

— Гарна Габбі, сукня звичайна! А дівчина знає, чий був подарунок?

— Знає, не знає, яке це має значення! - занервував Адріан.

— Бувай, Адріане! - крокую на вихід з готелю. 

     Його товариство зараз  точно останнє у переліку моїх потреб!