ГЛАВА 15

     Адріан.

— Розступіться. - вигукую і кидаюся робити штучне дихання рот в рот. 

     “Це я можу! Це ж не у холодну воду пірнати!”

     Схиляюся над Габріелою, закриваю ніс і накриваю її губи своїми.

     В цей час Діоніс впевненими рухами робить масаж серця. 

     Знову вдих. 

     Я хочу, щоб прийшовши до тями вона бачила лише мене.

     Нарешті, дівчина закашлялася і, перекотившись набік, почала спльовувати воду.

— Жива! - радісно викрикнула Лів.

      Габріела злякано заморгала, щойно прийшла до тями. Врешті, зустрілася зі мною поглядом. 

     “Все вірно, нехай гарно запам’ятає хто її врятував!”, - задоволено посміхаюся і підхоплююсь на ноги.

— Я радий, що ти отямилась, люба! - додаю з ніжністю, яку тільки можливо зобразити в цей момент.

— Дякую! - хрипить вона у відповідь. 

— Як так сталося? - схиляється до неї Лів та Аліса.

— Сама не знаю. Злякалася. Ти ж знаєш, як я плаваю. А тут несподівано впала у воду, встигла наковтатися води. Потім судома. - Габбі заплющила очі знову.

— Я так рада, що з тобою все добре! - обійняла сестру Лівія. 

— Досить, дівчата! Дайте перепочити Габріелі! - втрутився я та відтіснив їх від неї. 

— Давай я віднесу тебе на берег! - запропонував Габбі, але не дочекавшись її відповіді, сам підхопив дівчину  на руки.

     Габбі.

    Не встигла оговтатися, як Адріан швидким та впевненим рухом хапає мене на руки і несе у бік берега. 

      Я навіть запротестувати, чи бодай ще хоч якось зреагувати не змогла, так швидко все трапилося. Мені залишилося тільки проводити всіх присутніх поглядом, доки мене на руках ніс Адріан. 

      Не дивно, що я затримала свій погляд на Тео. Чому саме на ньому? Насправді, все досить просто, бо його тіло на сонці виблискує від води, ще й досі мокре волосся. Зате Адріан сухісінький. Як так? Але ж коли я розплющила очі, то першим побачила Адріана. Здається навіть, саме він робив мені штучне дихання.

      Вмить захотілося вмитися.

      Ніяк не втямлю. А якщо мене дійсно витягнув з води Тео, то чому віддав Адріану?

      Чого тільки вартує погляд Тео в цей момент, холодний, похмурий, я б сказала, навіть  байдужий. 

      Спіймала себе на тому, що кусаю губи, а щоки вже, мабуть, давно заливає рум’янець. 

     Минулося трішки більше доби, а мені здається, що я ось-ось збожеволію від цієї “парочки”. Відчуваю себе таким собі “трофеєм”, який передають з рук в руки. 

— Постав мене на землю. Мені вже краще! - намагаюся відсторонитися від Адріана долонями.

— Як скажеш! - ображено бурмоче. - Це замість вдячності за порятунок.

— Я вдячна, правда! - нарешті відчуваю ногами тверду землю і одразу чимчикую до місця де ми залишили всі свої речі.

     Треба зігрітися. Тягнуся до своєї сумки і дістаю звідти рушника, яким одразу обгортаюсь. Так краще.  Як добре, що прихопила  з собою, думала на ньому позагоряти. 

— Наступного разу хотілося б поцілувати тебе за інших обставин. - знову змінює інтонацію і тембр свого голоса, цього разу на більш приязний. 

     От тільки, ця його “нав’язливість” знову виконує зовсім протилежну роль. Я лише ще більше гублюся і намагаюся відсторонитися. 

— Думаю  зарано говорити знову про поцілунки! - відповідаю йому.

      На  що він розраховує? Невже вважає, що я весь час чекала на нього? Варто йому з’явитися на горизонті, одразу готова стрибнути йому на коліна. 

     Звичайно, розумію, що перше враження про мене ще тоді коли нас познайомили три роки тому, ніхто не відміняв. Невже, я тоді здалася йому аж настільки легковажною, навіть перебуваючи в стосунках? Наче я геть доступна та готова на все! То он якої він про мене думки, що я не перебірлива і в мене геть відсутній здоровий глузд? 

      Ви скажете, що я аж занадто себе накручую, можливо він зовсім іншої думки про мене. А якщо я йому по справжньому подобаюся? Та щось в цьому всьому мене насторожує, а від нього самого віє нещірістю за десятки метрів. 

— Шкода! - підморгує, провокуючи. 

— Що саме? - для чогось перепитала, невже зараз готова грати в його гру.

— Що втрачаємо стільки часу марно. - знову як тоді облизує губи. - А в тебе солодкі вуста.

     Від останніх слів я знову починаю червоніти. І знаєте, його слова, ще одне підтвердження для чого саме я йому потрібна. 

     Добре, що решта нашої компанії, за цей час порівнялися з нами, і мені тепер не треба залишатися з ним наодинці. 

     Ви скажете, - “В чому проблема, можна завжди піти, ніхто за руки не тримає!”

     Воно то звичайно так, але у випадку з Адріаном, він увесь час якимось чином підводить мене до тої межі, що я відчуваю себе винною. Своєрідна ледве вловима маніпуляція, ось як все насправді. От і ця пригода, мій порятунок, теж не вийняток. Не забажала “продовження”, отже автоматично стала невдячною. 

      Тільки от я вже трішки знаюся в людях, і навряд чи стану танцювати під його сопілку…