ГЛАВА 12

     Габбі.

     Нарешті цей шалений день закінчився.

    Дивно, що вечеря пройшла напрочуд спокійно та без особливих негараздів чи словесних суперечок. 

    Правда після вечері, зіславшись на втому я попрощалася з усіма присутніми і втекла до свого бунгало, як то кажуть - від гріха подалі.

     Заплющила очі, лежачи в ліжку, але спати зовсім не хочеться.

     Уява, наче навмисно, знову і знову, малює Тео, його обійми та повертає до поцілунку. Мені б зараз слід відчувати злість чи праведне обурення, натомість від згадки тілом зрадницьки розливається приємна млість. Навіть опис Лівії його характеру не рятує. 

     Залишається крутитися в ліжку і терпляче чекати доки занурюсь у царство Морфея. 

     Вранці прокинулася від того, що хтось стукає в двері. 

     Спросоння зіскочила з ліжка, на ходу натягуючи на голе тіло шовковий сірий халатик.

     “Дивно!”, - огледілася відчинивши, але так нікого і не побачила.

     Хіба, що там десь в далині замайорів до болю знайомий білий гіпс. Вірніше в той момент, як я “навела” свій зір у тому напрямку, хтось з загіпсованою кінцівкою спробував сховатися за деревиною, невдало видаючи себе за “рослину”. Невже Ло й справді вирішила, що в мене так кепсько із зором? Та я її постать здатна за кілометр вирізнити зпоміж усього ландшафту.

    “Що це?”, - вже хотіла зачинити дверцята, як помітила яскравий пакунок, який одиноко стоїть на порозі.

    На всяк випадок поштрикала в нього пальцем, на випадок, якщо з нього неочікувано вистрибне якась “нечисть”, на кшталт тої, яка все ще ховається неподалік від мого бунгало.

    Яка б я сонна в цей момент не була, але щось не складається… Як жінка з загіпсованою ногою могла підкинути пакунок, постукати і спритно спробувати злитися з кущами? І все це за раховані секунди. Навіть я так швидко не вмію перебирати кінцівками.

    Геть осмілівши, зазирнула в пакунок. Всередині красиво виблискувала на сонці темно-синя тканина. Фактурою та кольором дуже схожа на сукню, яку зіпсувала Ло. 

    Ну це вже точно не вона, звідки у неї совість?

    Ось і картка біленька поряд. 

   “Пробач, вчора не встиг врятувати твою сукню, тому спробував знайти схожу! Маю надію, що ти посміхнешся!”, - прочитала з картки.

    “Як мило!”, - подумала я, але… Хто ж це? Так і залишається загадкою. 

    Ще раз поозиралась, підхопила “подарунок” і повернулася до свого бунгало.

   “Цікаво, хто подарував сукню? В листівці жодного імені. Наче, я маю здогадатися сама!”, - знову покрутила в руках папірець.

    Дивно, незрозуміло, загадково та… приємно.

    Лорена.

— Йди но сюди! - покликала малолітнього шибеника, який щойно залишив пакунок біля бунгало цієї Габбі. 

     З особливою огидою пригадала її ім’я. 

     “Звідки тільки вона знову взялася?”

— Що тьотю? - сполохано запитав хлопчина і позадкував.

— Та не бійся ти! - дістаю з кишені хрустку купюру. - Хто наказав тобі передати пакунка?

— Чоловік. - заїкаючись та часто кліпаючи відповів той.

— Який чоловік? - починаю втрачати терпіння.

     “Я що маю кожне слово з цього малого витягувати?”

— Високий. Русяве волосся. - продовжив хлопчака.

     “Супер змістовно, аж настільки що під цей опис потрапляють одразу два претенденти: Адріан і Тео”, - аж зубами заскрипіла від злості.

— Ім’я чоловіка знаєш? - запитала, і роблю крок до дитини.

— Ні-ні… - хитає своєю кучерявою голівкою, от же ж.

— У що був одягнений?

— Футболка та джинси, здається…

     “Йому здається!”, - висварилася про себе.

— Зникни звідси. Це приватна територія. - гримаю розчаровано.

     Хлопчак так швидко накивав п’ятами, наче його ніколи тут і не було.

     “От що за неподобство? Щойно життя почало налагоджуватись. Я мала бути дружкою на весіллі подруги. Замутити з красунчиком свідком на ім’я - Тео. І тут черговий раз все летить шкереберть. Вірніше спочатку я лечу з гори. А потім: гіпс, ця дівка, яка тепер ще й за дружку, і на додачу - Тео не зводить з неї очей. Є на світі справедливість, скажіть мені? Як тут стриматись, аж руки сверблять, щось підкинути цій…”

      З роздумів мене висмикнув той самий хлопчина, який неочікувано з’явився поряд знову.

— Чого тобі? - здивувалася від його неочікуваної настирливості.

— Тьотя, он біля узбіччя стоїть автівка того, хто попросив мене передати пакунка. - і малий розбишака показав пальцем в бік огорожі, а потім потягнув руку за купюрою. 

— Тримай і забирайся! - миттєво перемкнулася з малолітнього шибеника на  того кого він щойно “здав”.

     “Як цікаво!”, - примружила від сонця очі, розглядаючи автівку Адріана.

     “А день починає налагоджуватися! Ще зарано програвати!”