ГЛАВА 9

     Габбі.

     “Котра зараз година?”, - злякано зіскочила з ліжка.

     Це ж треба було так міцно заснути. А зараз в кімнаті геть темно, отже вже точно вечір. 

     “Дідько! Майже восьма!”, - починаю бігати по кімнаті і нашвидкоруч шукати вбрання.

— Габбі! - здається чую голос сестри, яка щойно постукала в двері.

— Секундо-очк-уу! - ще більше пришвидшилась, на ходу натягуючи затісну сукню.

     “Трясця-трясця! Клята застібка!”

— Сестро! Ходімо! Всі чекають лише тебе! - поквапила мене Лівія.

— Я що запізнилася на вечерю? - запитала, бо відчуваю себе страшенно голодною.

— О, ще ні! Аліса вигадала нову розвагу, змусивши всіх присутніх тягнути жереб в грі “фанти”, доки сервірують стіл для вечері.

     “Тільки гри мені зараз бракувало! Фанти, фанти! Це щось на кшталт - прокукурікати півником, проспівати пісеньку…”, - намагаюся пригадати про себе, доки ми прямуємо до кімнати де зібралися всі гості майбутнього весілля.

      Для вечері я обрала красиву темно-синю сукню з блисківками, довжиною майже до самої підлоги.

     “Ну що, Марго? Заціниш мій зовнішній вигляд? Чи все ж таки вважатимеш мене претенденткою на звання “сіра панчоха”?”

      Бачили б Ви вирази на обличчях Тео та Адріана.  Аж посміхнулася переможно про себе.

— А ось і наша “зникла” Габбі! Якраз вчасно. Тобі тягнути папірець з мішечка. - вигукнула Аліса і швидко доки я не встигла отямитися, простягнула мені мішечок з темної тканини наповнений папірцями. 

      “П’ять хвилин не минуло, а я вже встрягла!”, - висварилася подумки.

— Сміливіше, люба! - підбадьорила мене наречена.

      “Легко сказати!”

      Запхала руку і почала копирсатися, обираючи своє майбутнє випробування, так ретельно, наче від цього залежить моє подальше життя. 

— Що там? - нетерпляче поцікавилася Аліса.

— Нічого… - відповіла я, ледве стримуючи свої негативні емоції та зніяковіння.

— Так вже і нічого! Можна? - сестра Янніса не дочекалася відповіді і вихопила в мене з рук цей клятий папірець, так швидко, що я і кліпнути не встигла.

— Чудово! - переможно вигукнула Аліса. - Габріелі випало поцілувати неодруженого хлопця. Секундочку, де мій мішечок з чоловічими іменами? Ось він! - просяяла вона, діставши нову торбинку вже червоного кольору.

— Тягни ще раз, і ми дізнаємося кого саме ти маєш поцілувати! - переможно видала Аліса.

— Я не хочу… - прошепотіла їй.

— Пізно відмовлятися якщо вже почала. - не залишила вибору вона.

— Сміливіше, люба! - підбадьрливо вигукнула Марго. 

     “Звичайно, цій аби збагрити мене хоч за когось заміж, а тут такий шанс!”

     Мені прийшлося знову пхати руку. А папірців насправді не так і багато. Три? Чотири? Який шанс, що це буде не Тео і не Адріан? Аж холодок по шкірі. 

      “Тільки б не Тео… Тільки б не Тео…”, - шепочу самими губами.

— Трясця! - не стримавши емоцій промовляю, благо хоч не дуже гучно.

— Отже! - і цього разу Алісі вдалося підгледіти за результатом. - Габбі має поцілувати Тео. 

      “Що ще я маю зробити? Та мені колишнього поцілувати було б легше ніж його!”

      А Тео не зволікає… Ось він, з самовдоволеною посмішкою на своєму обличчі, впевненою ходою крокує до мене, тільки того, що не облизався по дорозі, як той кіт перед сметаною. Якби був справжнім джентльменом, то хутко б вшився кудись, і перечекав там, доки… доки вся увага Аліси не перемкнеться на “нову жертву”! 

— Цілуй… цілуй… - вперто скандує публіка, а моя мачуха гучніше всіх, хто б сумнівався.

      “Бач, знайшли собі нову розвагу!”

      Ще мить і клятий Тео опиняється в кроці від мене, стає навпроти.

      А мене щосили кидає то в холод то в жар, ще мить і зімлію, вперше за своє життя.

      “Ну що ж…”, - стаю навшпиньки.

      “Поцілувати, та ок, мова ж не йде як саме!”

      Тягнуся і цілую його в лоба, залишаючи яскравий відбиток від своєї помади.

— Ууууу. - знову вибухають всі навколишні новим вигуком. - Ти ж не бабцю в останню путь проводжаєш. 

      “Хто це такий сміливий? Давно отримував копняка?”

     Намагаюся розгледіти хто це був, але в цю мить рука Тео  владно лягає на мою потилицю, він швидко нахиляється до мене і цілує в губи. Палко, з натиском, так пристрасно, що не можливо чинити опір. 

      Присутні знову скандують, вигукуючи “браво”, десь далеко чути оплески, але я геть у іншому вимірі звідки повертатися зовсім не хочеться.

— Стоїш? - запитує мене Тео, відірвавшись від моїх губ.

— Що? - кліпаю здивовано, ледь відчуваючи своє тіло, невагоме наче хмаринка.

      Та він не поспішає мене відпускати, тримає за щось ззаду, міцно стискаючи в руці.

— Тобі потрібна етикетка на цій сукні? - посміхається мені.

— Яка? Ні-ні. - починаю заїкатися, спостерігаючи, як він знову нахиляється в мій бік.

      “Тільки не це… знову.”, - щосили зрадницьки перехоплює подих.