ГЛАВА 8

     Габбі.

    Не наганятиму на вас нудьгу, переповідаючи про весільні дрібнички та нескінченні розмови, які встигли набриднути вже за п’ять хвилин, але я стійко трималася, зображаючи навіть на обличчі певний інтерес. Принаймні щосили кивала! Правда якби мене запитали про що саме була розмова, одразу “посипалася” б як студент двієчник на іспиті з квантової фізики. 

     Нарешті, випробування на мою стійкість та витримку закінчилося і всі почали розбрідатися по своїх автомобілях, щоб дістатися до бунгало, які підготувала сім’я наречених спеціально для гостей. 

     Та розслаблятися ще зарано, попереду шлях у товаристві Адріана, а він ще той причепа. 

— Може втечемо від усіх? - запитує в мене, щойно наша автівка рушила з місця.

— Давай іншого разу! - намагаюся “зіскочити” з запрошення. - Сьогодні ще попереду вечірка, а я занадто втомлена після перельоту. Тож моє єдине бажання зараз - відпочити.

— Ясно! - стражденно та розчаровано зітхнув той, зароджуючи в мені десь глибоко почуття провини.

    “А от це вже  ні! Я цьому парубку точно нічого не винна! Навіть хай не намагається мною маніпулювати! Бачила! Знаю! Досить з мене!”

— Але іншого разу тобі так просто мене не позбутися! - його інтонація одразу змінюється, і той починає посміхатися, звертаючись до мене.

— Не сумніваюся! - бовкаю перше, що спадає мені на думку.

     Не знаю, чи задовільнився Адріан  тим, що прийшлося мене “відпустити”, але так чи інакше, урочисто передав мене з рук в руки моїм батькам, які вже чекали бо доїхали раніше ніж ми. 

— До вечора! - підморгнув  мій супроводжувач перед тим, як залишити мене з батьками.

— Угу! - кивнула, швидко мазнувши по ньому поглядом.

      Тим часом батько вже підхопив мою валізу, але ми з мачухою його випередили, бо Кларка саме в цей момент хтось покликав. Таким чином в моєму новому помешканні опинилися вдвох з мачухою.

— Такий цікавий молодий чоловік. - Марго *(ім’я мачухи) почала співати оди Адріану. Ще б пак, така можливість поїздити мені по вухах, доки поряд немає інших свідків.

— Авжеж. - кивнула, бо вирішила, що сперечатися з нею з цього приводу не варто, дорожче вийде.

— Як ти? - жалісливо запитала наче дійсно їй не все одно.

— Все добре! - обмежилася стандартною відповіддю. 

— Не треба, Габбі, я ж бачу! - скорботним тоном продовжила вона. - Самотня, покинута…

     “Серйозно?”

     Після її слів я навіть озиратися на всі боки перестала, бо до цього з задоволенням оглядала своє нове помешкання-бунгало.

— Мамо! - якби можна було якимось словом привести цю жінку до тями, та ще й так щоб не образити, але коли потрібно, як завжди, підходящого терміну не підібрати.

— Що мамо! Он Адріан, який хороший хлопець, очей від тебе не відводить! - продовжила вона.

     “Можу навіть точно сказати, яка саме “частина” мого тіла його так зацікавила, і це точно не очі!”

— А Ітан так і не з’явився? 

     “Цей допит колись закінчиться?”

— На мою радість ні! - холодно відповіла. 

      Згадка про колишнього ще й досі неприємно шкрябає десь глибоко всередині. Та не тому, що я ще й досі його кохаю, тепер я взагалі не впевнена, що відчувала до нього хоч щось. Швидше, мені неприємно за свій вчинок, а саме за те, що відбила його у зведеної сестри. Так-так. Люди дорослішають, і я не виняток. З роками розумієш, що на чужому нещасті свого власного щастя не побудуєш. Тим паче вкрадене кохання, не стане початком твоєї власної історії. Добре, що це все вже в минулому. А я маю надію, що вже не те маленьке, егоїстичне стерво, яке хотіло за будь яку ціну заволодіти всією увагою присутніх, щоб полікувати своє хворобливе самолюбство.

— Шкода, Ви були такою гарною парою! І на цьому острові могло відбутися твоє власне весілля. - продовжила свою пісню Марго. - Маю надію, що ти в мене вже не така  безнадійна і ще знайдеш свою долю. Звичайно, якщо відразу не станеш показувати свій характер… 

— А що не так з мої характером!? - от таки вдалося зачепити мене.

— Що тут за суперечка? - поцікавився батько, який щойно зайшов до кімнати, тягнучи за собою мою чималеньку валізу.

— Яка суперечка, Кларку? Просто раджу нашій Габбі одразу не показувати свій темперамент, щоб не злякати потенційного нареченого! 

      В цей час мені залишається лише мовчки закатати очі під лоба. 

     “Треба на щось негайно відволіктися! А чи не розкласти мені речі!? Чудова ідея!”, - хапаюсь за ручку валізи. 

— А цей хлопець, котрий буде свідком. Тео здається… Увесь обід витріщався на тебе! Між Вами щось є? - примруживши очі запитав батько.

— Слава Богу ні! - видала як на духу.

— Як цікаво! - сплеснула в долоні Марго. - От, вже маємо два претенденти! Доню, якщо ти проґавиш свій шанс, то вже точно, твоє істинне ім’я “Невдаха року”.

— Дякую! - вигукую, смикаючи за змійку.