ГЛАВА 3

     Габбі.

    Тисну на кнопку, закінчивши розмову з матір’ю, ховаю телефон назад до сумочки, і лише тоді розвертаюсь обличчям до хлопців. 

     Не знаю, повірите Ви мені чи ні, але в цю мить мені здалося, що Адріана поряд просто не існує, він щез, випарувався… Є тільки Тео з його вогненним та пронизливим поглядом, від якого сиротами одразу вкрилася вся шкіра. Очі в очі, аж дихання перехопило, а в роті миттєво пересохло.

    “Дівчино, тримайся від нього подалі!”, - о, це мій власний мозок нарешті увімкнувся і почав роздавати корисні настанови. Довго ж тривало “завантаження” потрібних налаштувань. 

     Та що там, хіба варто тільки від Тео триматися подалі? Адріан теж ще та “загроза”, особливо враховуючи цікавість, палкість та завзятість з якою ці двоє зараз намагаються мене “поділити”!

—  Рушаймо? - цікавиться Тео, от же ж нетерплячий та надокучливий. 

     Хоче швиденько, доки я не встигла оговтатись, виконати свою місію і, нарешті позбутися мене?

—  Секундочку! - тягну час. - Я залишу свої речі в номері. 

     Впевнено крокую в бік входу і навіть вже встигла щосили вчепитися в ручку. Смикаю за неї, але дерев’яні старовинні двері занадто важкі для мене - тендітної жінки.

     В цю мить тепла долоня Тео лягає зверху моєї руки, а його пальці ковзають по прохолодному металу ручки.. Від сили і вправності Тео, дверцята схлипнули і нарешті відчинилися.

—  Дякую. - пискнула я і поспішила висмикнути свою руку, та той вже не тримав.

      Впурхнула до передпокою і почала шукати очима ресепшн. Ще б лице перестало так палати.

     Готель зустрів прохолодою та напівтемрявою, чи то так після яскравого полуденного сонця мені здалося, не знаю.

    А ось і щось схоже на того кого я шукаю. Адріан і Тео навіть пропустили мене вперед, залишившись стояти як ті два бодігарди за моєю спиною.

—  Доброго дня! - привіталася англійською з чоловіком в літах, що сидів за стійкою з газетою в руках.

     Він підняв окуляри на лоба і допитливо поглянув на мене, потім залепетав щось на грецькій мові.

—  Ні-ні! Так не піде! Я нічогісінько не розумію. - відповіла йому.

—  Допомогти? - втрутився Тео, і чому я не здивована.

—  Ні… Добре… Так. - нарешті погодилася я.

      Як так, що цей чолов’яга не говорить англійською? Це ж туристичне містечко! 

     І ось вже Тео замість мене почав спілкуватися з працівником ресепшену, а може це господар, звідки мені знати, якщо я геть нічого не зрозуміла.

    Кількома фразами вони не обмежились, натомість досить довго сперечалися, а я нервово слідкувала за ними, переводячи погляд з одного та на другого.

      Якось не так собі уявляла свій перший день в Греції.

     Коли вже майже увірвався терпець, Тео нарешті розвернувся в мій бік. 

—  Сталася помилка. Номер не забронювався. - оголосив він.

—  Яка ще помилка? - здивовано закліпала і почала копирсатися в паперах, розглядаючи буклети.

      Можливо це я сплутала назву готелю. Та ж ні, все вірно.

—  Ну добре! А зараз можна забронювати? - відриваюся від папірців і запитую в Тео, сенс запитувати старого, якщо той говорить виключно грецькою.

—  Нажаль ні! Господар готелю стверджує, що на даний час всі кімнати зайняті, і перший номер звільниться лише через декілька діб.

—  Я маю прекрасну гостьову кімнату. - знову прорізався голос у Адріана, котрий увесь цей час спостерігав за тим що відбувається. 

      “Оце вже точно “ні”!”, - прийшло на думку мені. 

—  Матиму на увазі. - хай розцінює мої слова як хоче. 

     Бачили б Ви погляд Тео. Такий наче він готовий розірвати Адріана, принаймні, в думках він це вже точно зробив.

—  Агов, я ще тут! - нагадую про себе.

—  Давай так! - Тео перший переключився на мене. - Я відвожу тебе і передаю родині, тим паче, якщо я вірно зрозумів, тебе вже і так зачекалися.

—  Я теж можу відвезти Габріелу. - втрутився Адріан. - Мене теж, доречі запросили на цю вечірку.

     Вилиці Тео знову напружилися. 

—  Чудово! Отже не будемо витрачати час! - вигукую, і кваплюсь до виходу. 

     Мені дійсно вже набридли їх особисті чвари і ці переглядини. Хочу опинитися якнайдалі від цієї парочки. 

     Навіть мені захотілося стерти з обличчя Адріана переможний вираз, коли я попрямувала до його автівки. Лише на мить озирнулася, але цього було достатньо. 

      Тео.

      “Що, друже, не звик пасти задніх?”, - читається в погляді Адріана.

      Завзяті суперники по життю, ось хто ми з ним. 

     То тепер мені слід вдавати “байдужість” і триматися якомога подалі від Габбі? Та легко! Чи кого я зараз намагаюсь обдурити? Адже сам напросився зустріти її з аеропорту. 

     А все чому? 

     Цікавість, насамперед. Забажав перевірити, чи здатен час змінити вкрай гонорову, вперту жінку, яка звикла від життя отримувати тільки найкраще, а в разі коли щось недоотримала, просто брати це самостійно.