ГЛАВА 2

      Габбі.

— А ось і твій апарт готель! Маю надію, не проти, що я на “ти”? - солодким голосом поцікавився Адріан.

—  Я? Проти? Та якось все одно… - пересмикую плечима.

— Дивно, чому родина Янніса не потурбувалася про тебе. Не повірю, що в їх будинку немає зайвої кімнати.

— А я сама так вирішила! - видаю нервово.

      “І чого це він випитує такі подробиці, чи не все одно де я буду мешкати найближчі дні?”

— Ясно! Тож зважаючи на те, що ти подорожуєш сама, та ще й кімнату винаймаєш бозна-де, я лише впевнився у думці пригледіти за тобою. 

     “Що-що? Мої вуха точно це почули? Я не помилилася? Агов, чоловіче! Якось вже обійдуся без тебе! Пригледіти… З глузду з’їхав? Охоронець знайшовся! За собою пригледь ліпше!”

— Дякую! Зі мною все буде добре! - обмежуюся сухою відповіддю.

     А ще декілька років тому, неодмінно почала б кокетувати, посміхатися у відповідь, звабливо вигинаючись. Боже, наскільки ж час здатний змінювати людей.

— Дарма, красуне! Це містечко не таке вже й безпечне! Знаєш скільки навкруги чоловіків ласих до жіночої вроди? - після цих слів Адріан пройшовся кінчиком язика по власним губам. 

     “Тримай свої “вологі” фантазії при собі, друже!”, - ледве не вирвалося, як добре, що знову змовчала.

— Дякую, що підкинув! Можна мені мою валізу? - одразу смикаю за ручку дверцят, щойно автівка зупинилася біля узбіччя.

      Молодик неабияк розчарувався, напевно, бо приязний вираз на його обличчі змінився  холодним та байдужим.

— Звичайно. - його вилиці напружились.

      Швиденько вибираюсь з салону машини Адріана.

— А він що тут робить? - тихо прошепотіла.

      “І як тільки цьому Тео вдалося обігнати нас?”

      Він вмостився на капот власної автівки, та з під лоба своїми пронизливими очиськами спостерігає за мною та Адріаном.

— Які люди! - вигукує Адріан та тисне йому руку. - Що ти тут забув? 

— Привіт! - Тео ліниво випрямляється, скоса поглядаючи на мене. - Янніс довірив мені зустріти Габріелу…

— Я сама можу про себе подбати! - кидаю їм обом і тягну валізу в бік входу до апарт-готелю.

      Вони вдвох одночасно крокують у мій бік. 

— Допоможу? - пропонує Адріан.

— Янніс сказав, щоб я тебе доставив геть за іншою адресою. - промовляє Тео і його долоня владно стискає ручку моєї валізи.

       “Та що за день сьогодні такий! Ще й валізу мою ніяк не поділять!”, - закочую очі під лоба.”

— Чи не забагато уваги моїй скромній персоні? - цікавлюся в них. - Ось! - виймаю з сумочки стільниковий телефон. - Зараз я сама зателефоную рідним, скажу, що вже на острові, а ще, що втомилася з дороги і хочу відпочити! - роблю акцент на останніх словах.

— Алло! Мамо! - вигукую, щойно з того боку прийняли виклик. - Так, долетіла! 

      Доки розмовляю по телефону, боковим зором спостерігаю за цією парочкою. Мені здається чи напруга та ворожнеча наче витає в повітрі. Ось і зараз, мовчки розглядають один-одного, досі міцно стискаючи ручку моєї валізи.

— Яка ще вечірка? - запитую знервовано. - А без мене ніяк? 

      Вислуховую цілу низку доводів чому маю неодмінно і терміново бути присутньою. 

— Але ж… - тільки і встигла вставити, як знову почалися вмовляння.

— Добре. - погоджуюся, розуміючи, що шанс “зіскочити” сьогодні з цього заходу дорівнює “0”.