Розділ 54

Епілог

— А я проти, щоб ти їхала до Варшави. Відправ замість себе когось іншого, Аллу чи Ірку. Ти маєш стомлений вигляд, і я, чорт забирай, хвилююся. Мамзелько, я тебе одну не відпущу. Ми ще не розставалися так надовго, — Дава насупився, такий смішний.

— Думаєш, якщо ми вже три роки одружені, то можна на мене бурчати? Так, Торе? — обожнюю його дражнити, обожнюю, коли він за мене хвилюється, тому що миліше цієї картини не придумати. Хоча, сьогодні у мене є привід довести мого коханого до непритомності, істерики та інфаркту одночасно. — Цей конкурс для нас дуже важливий, я чотири місяці готувала цих дітей. Одна з цих пар візьме золоту медаль, я тобі обіцяю. І я маю бути присутньою, щоб надихати та підтримувати моїх дітлахів. Лабубусіку, це лише на три дні! І я буду не сама, зі мною будуть батьки дітей та Ян.

— Та Ян, — передражнює мене. Намурмосився ще більше. Ревнує капець і гнівається, що не може зі мною поїхати, бо вже з завтрашнього дня починають з'їжджатися іноземні команди для участі у перегонах. Дава вклався в рекламу, залучив спонсорів, ставки божевільні, всі квитки розкуплені.

— У тебе нежить! — Наводить ще один аргумент. — Хочеш захворіти і пропустити мою... — затинається і відповзає від мене подалі.

— Давиде Торвас, ти що… теж зібрався брати участь у перегонах? — З милої лапочки перемикаюся на драконіху за одну секунду. — Ти обіцяв… — по щоках вмить покотилися сльозинки. — Торік, коли Сашко Королівський загорівся у своїй машині під час перегонів… на моїх очах… ти обіцяв, що не братимеш участі…

— Я обіцяв, що зі мною нічого не трапиться і що я ганятиму тільки по треку, а не по місту. Це різні речі. Ніко, адже перегони це моя пристрасть, моя слабкість. Мій бізнес зрештою, який приносить нам прибуток. Кохана, ти надто за мене боїшся, — наважившись, підповзає назад, щоб обійняти та притиснути до себе. Знає, що я можу битися лише в перші секунди, якщо мене довести, а потім мене навпаки треба цілувати та втішати.

— Боюся, бо я дуже тебе люблю. А давай я не поїду до Варшави, а ти не братимеш участі?

— Списки вже затверджені, — зітхає Дава.

— Тоді мене не буде серед глядачів. Я не прийду, щоби не хвилюватися. …Мені не можна, — я зовсім не так збиралася йому про це повідомити.

— Буде дивно, якщо Домініки Торвас не буде на трибуні у віп-ложі. Мамзелько, ти немов мій щасливий амулет, а твоя присутність – мій оберіг. Я хочу, щоб ти вірила в мене! Ти перша, кого я захочу обійняти, прийшовши до фінішу! — Дава на емоціях, тож і не зрозумів натяку.

— Добре, — зітхаючи, здаюся. Розумію, що не можу йому заборонити, не хочу ставати для нього ворогом. Мені досі складно прийняти його захоплення, за три роки я так і не змирилася, але ставити його перед вибором занадто егоїстично. Отже, сьогодні про те, що у нас буде дитина, я йому не скажу. Якщо вже Дава братиме участь у перегонах, йому потрібно бути зосередженим. Порадую після церемонії нагородження. Зачекаю ще.

Ніхто не знає, я навіть хрещеній не сказала. Я так замоталася з цією підготовкою до конкурсу, що календар місячних днів був останнім, про що я думала. А коли кинулася – в мене затримка два тижні. Тест із двома смужками з самого ранку ношу в кишені.

Чи хочу я цю дитину? Найбільше у світі! Адже це плід кохання лабубусіка та мамзельки. Дава збожеволіє від радості, коли дізнається.

— Не сердишся? — підлизується, цмокає, тискає.

— Я не здатна на тебе злитися і ти, Торвас, цим пречудово користуєшся. Але до Варшави я все одно поїду! — я теж уперта. Може, воно і на краще, що я йому не сказала про мою вагітність, Дава мене тоді точно б нікуди не пустив.

Чи можна мене назвати безвідповідальною? Ні. Ризиковою? Так.

   Наступні три дні виявилися напруженими, в деяких моментах мало не до нервового зриву, бо везти шістьох дітей за кордон – ще та пригода. Батьки поїхали лише з молодшими, з Лізою та Івасиком, середні та старші на мені та Яні. Дава, як закоханий маніяк, дзвонить мені щогодини. Три роки одружені, а таке враження, що лише нещодавно почали зустрічатися. Мені надають пристрасті мої пасодобль та румба, йому – його гоночні машини. Ми палаємо, ми живемо яскраво, у моменті, тому у нас все по максимуму.

— Ти нервуєш, — з докором вимовляє Ян, підсовуючи мені воду з лимоном. — Я зараз виведу тебе із зали. Не хочу потім пояснювати твоєму чоловікові, чому в тебе покусані губи. Наші старші взяли срібло, то це вже перемога.

— А я хочу, щоби наші шестирічні зірочки взяли золото. Погодься, вони були найяскравішими. Якщо ми переможемо у цих змаганнях, наша студія отримає державну дотацію, і ми вийдемо на новий рівень. Зараз оголосять результати… — хапаю Яна за руку. Нехай потім пояснює своїй дівчині, звідки в нього синці.

Першою почала верещати мама Івасика, потім я, тато Лізи зреагував стримано на перемогу своєї дочки. О-о-о… ці емоції просто не передати словами! Я аж охрипла! А ще я загадала, що якщо ми візьмемо золото – у мене народиться донечка, і я назву її Златою.

Добре, що Дава особисто зустрів мене на вокзалі. З вагона я випала прямо в його обійми, щаслива, схвильована.

— Твоїй дружині потрібні заспокійливі, — бурчить Ян, тягнучи мою і свою сумку, вискакуючи слідом за мною.

— Я сам розберуся, що потрібно моїй дружині, — мій лабубусік одразу ж насичився.

— Давусіку, ревнувати тупо. Бо я в курсі, що кращого за тебе в цілому світі нікого немає. Краще привітай нас із перемогою! — Притискаюся до нього. Мої гормони скачуть, настрій у мене тепер непередбачуваний.

— Нікусю, я дико скучив, — зітхає він. — Ти йому подобаєшся, я ж бачу.

— Ти теж багатьом подобаєшся, але ж я не відстрілюю всіх, хто пускає слинки на мого чоловіка, — сміюся.

— Я тобі вже казав по телефону і знову повторю особисто – моя кохана заслуговує лише на перші місця. Для мене ти завжди переможниця. Твій успіх – це і мій успіх також. Поїхали скоріше додому, з мене вечеря, масаж, серенади, стриптиз, — цілуючи, шепоче мені на вухо.