Розділ 53

Домініка

Дава вже сидить за нашим столиком, але помітивши мене, схоплюється, посміхаючись. Боже ... як же я його кохаю! Вже не просто кожною клітиною свого тіла, а кожною частинкою душі, кожним вдихом, усім своїм існуванням я шалено його люблю. І вже не уявляю нас нарізно... У мене серце зупиниться, якщо ми раптом розлучимося.

— Привіт, мій загадковий принце, — підставляю йому щічку для поцілунку, вдихаю його запах і все — попливла.

— Привіт, кохана. Я замовив каву, як ти любиш і твій улюблений десерт. Що робила? — Розпитує, ніби нічого не відбувається. Я розповідаю де була, кого бачила. Дава слухає, знову посміхається, я млію, бо навіть через вісімдесят років залишуся закоханим у нього дівчиськом.

— Балерино, розкажи, чим тобі запам'ятався цей рік?

— Ой… це була найдивовижніша пригода у моєму житті. Ти хочеш, щоб я згадала щось конкретне? Покупка спорткомплексу, поїздка на Кубу – просто мега вау! Навіть не знаю… Просто ти, лабубусіку, як ходяче свято, мені сподобалося все, починаючи з того моменту, коли наш фіктивний шлюб перетворився на справжній. А що тобі запам'яталося?

— Ох, то був незабутній досвід! — грає бровами. — Наші бурхливі суперечки, наші спекотні ночі, твої емоції, наші танці на пляжі під кубинським небом. Твоя піжама, цокіт твоїх каблучків, твоя звичка засинати на моєму плечі, а ще залишати в ліжку крихти від печива. Якби я міг, зняв би про нас фільм, прикольна вийшла б мелодрама.

— Але більше ми не чоловік та дружина, — зітхаючи, своїми словами ніби підводжу його до відповіді на моє німе питання «Що буде далі?»

— Втім ми все одно кохаємо одне одного, — якось надто розпливчасто відповідає Дава. — Нікусю, у мене тут одна важлива справа намалювалася. Ніяк не можу її перенести чи скасувати. Ти не образишся, якщо ми завершимо нашу з тобою розмову трохи згодом? Я за все заплатив, можеш не поспішати, — і вже схоплюється з місця, збираючись бігти.

Хитаю головою, він швидко цмокає мене в щічку і тікає, я навіть рота не встигла відкрити, щоб обуритися, як годиться.

Я в шоці, у ступорі, у якомусь підвішеному стані. Ми все ще живемо разом, чи мені йти збирати свої речі? Що за фігня відбувається? Він не хоче бути моїм офіційним чоловіком? Якби він запропонував – я погодилася б.

Охрінівши з ніг до голови, абияк допивши свою каву, ніби п'яна через цю невизначеність виходжу з кафе, розгублено дивлячись на всі боки. Навіщо питається взагалі кликав? Десять хвилин поностальгувати, ще більше напустити туману й кудись помчати діловою ковбасою?

У кишені починає дзвонити телефон.

— Домініко, я знаю, що ти вихідна, але у нас тут невеличкий аврал. Ти б не могла приїхати? Виявляється, заявку на участь у конкурсі треба подати вже сьогодні, — нервово кидає у слухавку Ян, один із наших нових хореографів.

— Добре, зараз підійду. Я якраз поряд зі спорткомплексом, — видихаю й плетуся алеєю, намагаючись зрозуміти поведінку Дави, розмовляю сама з собою, не звертаючи уваги на перехожих. Шок у людини, чого тут дивуватися.

— Ніко! — Не дійшовши до головного входу двадцять метрів, чую ззаду дзвінкий дитячий голос. Обертаюся, до мене біжить підстрибом радісна Зоряна. Кілька місяців тому у її тата-тихоні раптом проклюнувся чоловічий характер і він знову привів доньку до нас на заняття, посварившись зі своєю дружиною-мегерою, яка спочатку була забрала дівчинку, дізнавшись, що спорткомплекс тепер належить мені. …Чи вже не належить? Блін, я заплуталася.

— Привіт, а ти чого тут? У вашої групи заняття за розкладом завтра. Зоряно, ти що тут геть сама? — кручу головою, виглядаючи її батьків.

— Ніко, у мене для тебе є сюрприз, — малеча захлинається від радості. Така смішна, два молочні зуби спереду випали. — Тільки ти повинна міцно заплющити очі, поки я рахуватиму до десяти, — хапає мене за руки.

Ну що тут поробиш, дитина хоче мене чимось здивувати, треба коритися. Слухняно заплющую очі, вона рахує. І як тільки Зоряна вимовляє «десять» — позаду мене оживає медіа-фасад нашого спортивного комплексу. Лунає музика, я обертаюся і бачу, як із головного входу на розчищений майданчик вибігає моя молодша група у костюмі сніжинок, виконуючи танець, який ми з ними не репетирували. Отакої…

Далі більше – до них приєднується середня група! Це явно професійна постановка, бо все злагоджено. Мої розумнички, так гарно в них виходить! Розчулююсь, кліпаючи мокрими віями. Перехожі зупиняються, починаючи знімати на телефони. Я нарешті помічаю знімальну групу місцевого телеканалу та дві камери, одна дивиться на мене, друга на дітей. Отже, їх навмисне запросили зафільмувати цю подію та пустити в ефір.

Мої сніжинки так натхненно запалюють! Я теж пританцьовую, бо не можу не танцювати, коли мої вихованці так файно стараються вразити вочевидь саме мене, а не якісь там камери.

Малі тікають, музика змінюється, LED-екрани на фасаді «вибухають» феєрверками і вискакує старша група в костюмах… червоних сердечок. Ці хоч утеплилися, на вулиці все ж таки грудень місяць. Коли вони починають танцювати хіп-хоп – я вибухаю емоціями та оплесками. Це ж скільки часу вони нишком репетирували? А потім…

Ой, мамочки, тримайте мене семеро! Людоньки… мені потрібна ще й бригада швидкої допомоги! До них приєднується мій… лабубусік. Танцює на рівні з ними! Рухи відпрацьовані, отже, займався з групою не один день. Як? Коли? Приголомшливо! Смішно, прикольно, чудово! Клянуся, мене зараз порве на мільйон закоханих Мамзельок! Боже, я так його кохаю…

І під слова нашої із ним улюбленої пісні – на медіа-фасаді спалахує фраза:

«Домініко, ти вийдеш за мене заміж знову?»

— Триста разів «так»! — кричу у відповідь й біжу до нього. Висну на шиї, захлинаюся емоціями, ловлю його губи та розчиняюся в моменті абсолютного, істинного, безцінного та лише мого щастя…

— Тільки цього разу у нас буде справжнісіньке весілля, з білою сукнею, букетом нареченої та медовим місяцем, — шепоче Дава. — Ти ж не встигла подумати, що я тебе відпущу? Ти тепер навіки-вічні моя дружина, бо я не уявляю себе… без тебе. Балерино, ти що плачеш?