Розділ 26

Домініка

Прокидаюся — Давида поряд уже нема. В телефоні висить від нього повідомлення, відправлене о п'ятій ранку:

«Повіз Тимура в аеропорт».

Дивно, коли це вони встигли домовитися? Чи лабубусіку просто не спалося?

На серце тисне недобра пекуча туга, яка не минає ані після теплого душу, ані після філіжанки ароматного чаю з козинаками.

Це схоже на передчуття, ніби щось трапилося, а я про це ще не знаю.

Добираючись на роботу, у суботу ми теж працюємо, ткнувшись лобом у вікно автобуса, думаю про цього упертого мажора, хай йому грець. Радше, навіть хвилююсь за цього паршивця. Майстерно водити спортивне авто це одне, але ще існують непередбачені обставини, особливо на нелегальних перегонах. Моя власна студія танців тепер також під великим питанням, якщо Дава так і не відмовиться від свого екстремального хобі.

— Чого така кисла? — цікавиться Соня після того, як ми відпрацювали з першою групою. — Посварилася зі своїм красунчиком?

— А тобі цього хотілося б? — пирхаючи, заглядаю в телефон. Від Давида нічого, судячи з геолокації маячка, він зараз в офісі, працює бідолашний навіть у вихідний день.

— До чого тут я? — знизує плечима Сонька. — Мені тут такого розповіли про твого Торваса, що я не здивуюсь, якщо через кілька тижнів він заведе собі коханку. За чутками, цей хлопець любить різноманітність у ліжку.

— А не пішла б ти, подруго… — хочеться додати пару лайливих словечок, та я стримуюсь з останніх сил, щоб не посваритися.

— Домініко, тебе хоче бачити Зоя Павлівна, — до хореографічної зали заглядає секретарка нашої директорки.

— Лілю, а чому особисто прибігла? Можна було й зателефонувати. Прямо зараз хоче чи після занять? — кидаю погляд на годинник, до наступної групи залишилося десять хвилин.

— Прямо зараз, люба, — підтискає губи Ліля і моє погане передчуття набирає ще більших обертів.

— Ніко, я прийшла, аби тебе попередити, — вимовляє вона, піднімаючись разом зі мною до приймальні директорки. — На тебе поскаржилися і рішення Зої Павлівни тебе швидше за все дуже засмутить. Хочу тебе підтримати та сказати, що такі талановиті люди, як ти, без роботи ніколи не залишаться…

— Тобто… вона вирішила мене звільнити? — Усередині все стискається та крижаніє, коли на моє запитання Ліля ствердно киває. То ось чому мені з самого ранку так паршиво. Чи це ще не кінець моїх «пригод»?

— Домініко, на тебе надійшла скарга про твою непробачну та непрофесійну у всіх сенсах поведінку. Я неприємно вражена тим, що ти дозволила собі подібні висловлювання на адресу батьків однієї зі своїх учениць! — Зоя Павлівна прямо з порога нагороджує мене вбивчим поглядом з-під окулярів. — Я намагалася з ними домовитися, пропонувала їм твоє публічне вибачення, але мама дівчинки категорично проти. Ці люди платять за уроки танців…

— Я зрозуміла про кого мова, — не даю їй закінчити свою обвинувальну промову. — Ця мама психологічно калічить свою дитину. І я б не стала просити в неї вибачення. Мені піти зараз, чи за два тижні?

— Відпрацюєш цей день повністю і ми більше не потребуємо твоїх послуг, — шматує мене кожним словом, карбуючи їх холодним тоном. Не збираюся благати чи принижуватися!

Залишок дня пролітає немов у ядучому тумані, спілкуюсь з дітьми, відпрацьовуючи з ними елементи танцю на автоматі. У думках сумбур, розпач, гіркота та злість. Така лють, що хочеться стиснути кулаки та заволати на весь спорткомплекс, на весь світ! Але я заганяю свій стан углиб себе, туди, де стогне душа, бо не хочу демонструвати емоції прилюдно. Співчуття не потребую…

Зібравши речі, швиденько тікаю. Не прощаючись і нічого не пояснюючи друзям-колегам.

Не можу. Не зараз…

Хореографія, заняття з дітьми, це те, чим я жила, чим я дихала і надихалася, до одуру люблячи свою роботу. І через якусь тварюку... Мене просто взяли й викинули, як непотріб. Не знаю, як та мегера підлизалася до нашої директорки. А може, навпаки чимось її залякала…

Намагаюся усвідомити, що я тепер безробітна. Вимкнувши телефон, безцільно блукаю вечірнім містом, дивлюся на ліхтарі заплаканими очима, підставляю обличчя колючим сніжинкам, шукаючи хоч якусь розраду. Подзвонити та вилити комусь душу? Кому? Точно не батькові, у хрещеної важлива репетиція перед прем'єрою. Давиду? На чорта йому мої проблеми?! У нього у пріоритеті його особисті примхи.

Повернувшись додому, не вмикаючи світло падаю на ліжко просто в одязі. Намагаюся зігрітися, але, здається, я промерзла до кісток.

Відтанувши, непомітно для себе навіть трохи задрімала…

А прокинувшись, одразу хапаюся за телефон. Ігнорую пропущені та повідомлення від друзів, наразі мені цікаво і навіть важливо знати, де зараз знаходиться Давид. Перша година ночі, вдома його немає. Перегони давно закінчилися.

От же ж гад такий… Наш золотий хлопчик у порядку, судячи з геолокації, тусить в клубі «Магнат». Святкує перемогу чи заливає горе? Ненавиджу цей клуб… саме там ми з Сонькою колись наклюкалися і я опинилась в лапах того виродка.

Рішення приходить миттєво!

Викликаю таксі! Ти хотів, щоб я побачила, як ти розважаєшся? Добре, я приїду і подивлюся!

За день емоції й так накопичилися, перетворившись всередині мене на справжнісіньке торнадо, а поки їхала накрутила себе ще дужче. До межі, якщо у дівчини в розпачі, звісно, є межа.

Тому, коли я помітила Давида в центрі галасливої ​​компанії, в елітній зоні на другому поверсі цього довбаного клубу… Побачила, як йому на коліна плюхнулася якась вульгарна дівка, власно та зі смаком вп'явшись в його губи — я відчула, що цього разу мені краще себе не стримувати…