Розділ 20

Давид

Помічаю, як глибоко це зачепило Домініку. Дивлячись на п'яного батька — їй хочеться розплакатися, а дивлячись на його подружку — мінімум роздряпати цій бабі мордяку. Коли дівчина одночасно в люті та розпачі — це вибухонебезпечний коктейль, гірший від стихійного лиха. І насамперед гірше для самої Ніки, бо всі ці емоції та нерви вилазять потім боком. Жінки натури чутливі, все беруть близько до серця.

— Покажіть мені документи. Я хочу зрозуміти на якій підставі ви тут знаходитесь, стверджуючи ніби це ваша власність, — кидаю цій напівтверезій хамці. Не чекаючи відповіді від Ніки, набираю номер потрібної мені людини.

— А ти що мент, щоб я тобі свою ксиву демонструвала?

— Ніко, ти не хочеш трохи подихати свіжим повітрям? — ігнорую слова цієї лахудри, знову смикаючи свою дружину за руку. — Зараз сюди дехто під'їде. Торваси на подібні форс-мажори мають бригаду швидкого реагування. Не рви собі серце, краще вийди, — мені не байдуже, я за неї переживаю. І вона перша дівчина за багато років, чиї проблеми я раптом почав сприймати як свої власні. Не тому, що ми фіктивно одружені, не тому, що я хочу з нею пустувати в ліжку. Тут щось інше…

— Гаразд, — на диво киває і виходить з кімнати. Не сперечається, не намагається все розрулити самостійно, піддавшись емоціям.

— Хлопчик-красунчик, ти мене не залякаєш. У тебе немає жодних прав. Коли Влас очухається — він вас усіх звідси попре, — кривить пику іменинниця, під'їдаючи щось зі столу.

— Тьотя Мотя, ви мені тут не тикайте. У таких як я прав набагато більше, ніж у таких як ви, — презирливо хмикаю. Цинічно, але це правда. Доводиться знову зацінити те, що я із сім'ї олігархів. Гроші розсувають межі людських можливостей.

Залишаюся в цьому смердючому приміщенні лише тому, що до приїзду наших людей хтось має стежити за цією дамочкою та Власом, який, лежачи під столом, періодично стогне. У чувака насправді золоті руки, а він ось так по дурному себе гробить.

Може, мені з ним поговорити, коли протверезіє? Навести кілька важливих аргументів? Я вмію тиснути людям на почуття.

Першими заскакують наші пацани на чолі з Маратом, слідом за ними Домініка, яка за ці п'ятнадцять хвилин так і не заспокоїлася, судячи з заплаканих очей.

— Марате, — обмінюємося рукостисканнями. Рука в нього міцна, як завжди. — Це мій тесть, — киваю на Власа. — Його потрібно привести до тями. А з цією істотою варто поговорити жорстко, пояснивши їй, чому їй більше не можна наближатися до господаря цього будинку. О… ще дещо. Виклич клінінг, нехай тут все вимиють та позбудуться бухла.

— Все зробимо, Давиде Аркадійовичу, — Марат киває своїм хлопцям, а я Домініці.

— Поїхали додому, — тягну її за руку.

— Стривай, я хочу зрозуміти, що тут відбувається. А що буде з моїм татом? — хвилюється, пручається, але я все одно згрібаю її в оберемок та несу надвір.

— Твого батька заберуть до лікарні, де його прокопають. І де я його завтра навідаю для розмови. У будинку приберуть, а його подружці розкажуть про наслідки. Залякають простими словами. Повір, ці хлопці вміють підбирати аргументи. Більше цієї алкашки ти не побачиш. Звісно, ти можеш сказати, що золотий хлопчик розібрався із ситуацією за рахунок таткових ресурсів…

— Стулися! — Перебиваючи мене, Домініка розвертається до мене обличчям, заглядаючи у вічі. — Краще скажи, про що ти зібрався розмовляти з моїм батьком?

— У мене для нього є кілька мотиваційних фраз. Якщо їх вимовити правильною інтонацією та у правильний момент, вони повинні засісти у підсвідомості й кожного разу спрацьовувати, коли він тягнутиметься до чарки. Принаймні я на це сподіваюсь. В універі я ходив на додаткові заняття з психології. У кожної людини є болючі точки, так би мовити…

— І навіщо тобі це потрібне?

— У сенсі? — Мене щиро дивує її питання. — Тому що своєю пиятикою він робить тобі боляче…

Вона знову не дала мені договорити. Шарпнула на себе, встала навшпиньки та несамовито вп'ялася в мої губи.

На мене й раніше дівчата накидалися із поцілунками, але тут інша історія. З Нікою під час поцілунків мене аж трясе, чого раніше не бувало.

Ну, якщо вже до того йдеться, притискаю її спиною до стіни, тому що мені потрібна опора й відпускаю всі гальма. Цілую так, ніби завтра ніколи не настане. Наче намагаюся дістати до «точки задоволення» не знизу, як завжди, а зверху, через рот. І руки… Навіть не зрозумів, коли це я встиг сунути її руку собі під гольф, а своєю докопатися до її тіла, минаючи куртку, светр, футболку та бюстик, стискаючи те, що давно хотів помацати. Так солодко, що на якусь мить я втрачаю зв'язок із реальністю і хочу її прямо тут, але таксист… Щоб йому! Почав сигналити! Тому знову довелося відірватися від цих спокусливих губ і не лише від них.

Гормони шалено тиснуть на всі чутливі точки, здається, у мене їде дах, і я зациклився на Домініці. Я одержимо хочу продовження. Схоже, моя фіктивна дружина теж у легкому шоці після цього короткого божевілля, досі дихає важко та рвано. Нічого не каже, але дозволяє мені перебирати її пальчики.

— Нічого не розумію… — бурмоче, вийшовши з таксі та задерши голову. — Я точно пам'ятаю, що вимикала світло у кімнаті. Це ж скільки зайвого намотало!

Чорт, мене турбує, коли ми продовжимо цілуватися, а її турбують показники лічильника.

— Ну, забула, буває. Ти ж поспішала, — намагаюся її наздогнати, біжить, перестрибуючи сходинку.

Відчиняє двері, мало не спотикається через чужі чоловічі кросівки. А коли з кухні вийшла плечиста постать — Ніка радісно кинулась на шию цьому чуваку.

— Тимуре!!! Рада тебе бачити! То ось хто світло всюди повмикав!

  Трясця його дупі! По ходу приперся господар квартири, старий друг дитинства моєї балерини. Його тільки тут і не вистачало! Цей Тимур аж ніяк не вписується в мої плани. І чому вона його так довго обіймає? Пора віддирати від нього мою дружину!