Розділ 19

Домініка                                               

Їй богу, якась смуга невдач. Поцілунок Дави з тієї ж серії. От як тепер не думати про ті відчуття? Адже мені сподобалося, це треба визнати. Як мені витримати аж цілий рік, коли я вже за тиждень готова рвати й метати? І як я маю переробити дорослого хлопця з його принципами та характером? Адже він не тісто на млинці, яке якщо рідке — потрібно додати трохи борошна, якщо густе — можна розбавити водою. Я що психотерапевт зі стажем? Ні, я дитячий хореограф і маю купу власних проблем. Якщо ми з Давидом постійно сваритимемося — це не приведе ні до чого хорошого, тоді ми точно приб'ємо одне одного. Закохатись теж не варіант, там хорошого ще менше, мені тільки розбитого серця для повного букета не вистачає. То що робити? У кого просити поради? Хто має досвід у перевихованні симпатичних мажорів? Запитати у штучного інтелекту? Загнати своїм питанням робота в глухий кут?

А тут ще й тато не бере слухавки! Дзвонила тричі і навіть написала повідомлення, знаючи, що він їх рідко читає, але все-таки.

Починаю хвилюватись. Або так запрацювався, що йому телефон рідко до рук потрапляє, або знову наклюкався як чіп.

Доведеться зганяти до нього додому. Мені якраз треба відволіктися, бо я не зможу сьогодні вечеряти з Давою і вдавати, що нічого не сталося.

Взуваюся, нові чоботи, як навмисне, нагадують про лабубусіка. Тяжко зітхаючи, натягую шапку, накидаю на плечі пуховик. Ключ залишу сусідці на першому поверсі. Ось тільки не знаю подзвонити Даві чи просто написати?

Зачиняю двері, збираючись мчати вниз, але… застигаю на середині прольоту.

— Так приємно, що ти біжиш мене зустрічати, — Давид теж зупинився, сунувши руки в кишені свого стильного пальта. — Далеко зібралася?

— До батька.

— Я з тобою, — вимовляє так упевнено, тоном з яким ще фіг посперечаєшся.

— Мені… краще побути самій… подалі від тебе, — спускаюся, простягаючи ключ. — Квартира на весь вечір у твоєму розпорядженні. Але не раджу звати друзів та влаштовувати вечірку.

— Паті в цій убитій двушці? — презирливо пирхає наш золотий хлопчик і хапає мене за руку. — Ніко, на вулиці темно та холодно. Не знаю, якого рівня я мудак у твоїй уяві, але саму я тебе не відпущу. І сперечатися ми на цю тему не будемо. Твоя безпека — моя відповідальність, бо ти моя дружина. І не треба мене виправляти, уточнюючи статус, — ось знову він серйозний, насупився. У такі моменти в ньому складно роздивитися того нестерпного мажора. — Навіщо тобі знадобилося бігти до татка проти ночі? Щось сталося?

— Він не відповідає на дзвінки.

— А його колегам з техстанції дзвонила? Вітьку слюсарю чи другому механіку? — дістає телефон та когось набирає. А у мене навіть номерів татових колег немає. — Михмих, привіт. Упізнав? Слухай, тут таке діло… Влас був сьогодні на роботі? Взяв відгул? Причину називав? Угу… ясно. Дякую, Михайловичу. Гарного вечора, — розриває дзвінок, гіпнотизуючи мене поглядом. І я майже фізично відчуваю у цьому погляді шалену підтримку, через що у мене виникає бажання, щоби Дава мене обійняв. Чомусь мені це зараз неабияк потрібно. Адже це неправильно, що мені приємно тонути в його синіх очах?

— Що там? — Відчуваю, що мій батько знову щось утнув.

— Мій тесть сьогодні вихідний. Сказав мужикам у гаражі, що у його коханої жінки день народження. Все одно хочеш поїхати? Може, він не вдома, а у своєї подружки?

— Наскільки я зрозуміла, вона не має свого житла. Думаю, вона уподобала будинок мого батька й цілеспрямовано його споює. Якщо мої припущення правильні... — відвертаюся, закусивши губи. — Не знаю, що я їм тоді зроблю. Іноді я боюся власної реакції.

Давид відпускає мою руку, але тільки для того, щоб приобійняти, підтягнути ближче до себе:

— Балерино, тоді я тим паче тобі потрібний. Назви адресу.

— Знову таксі?

— Тобі варто було дозволити мені взяти одну з моїх машин. Позбавила мене можливості похизуватися перед тобою, як класно я вмію водити. Ніко, ми не поїдемо хрінзна куди маршруткою. Я слухаю, — запитливо заламує брову.

Грець із ним, називаю адресу, бо немає ні бажання, ні часу сперечатися. Навіть погоджуся, що тут Дава має рацію. Чим швидше я з'ясую, що з татом — тим швидше заспокоюся.

У таксі відсуваюся від лабубусіка якнайдалі. Його підступні дотики для мене вкрай небезпечні, хоч і бажані. Отака біда. Я не можу стати жертвою чарів Торваса, це означатиме, що він переміг у нашому протистоянні, й ні про яке перевиховання мови вже бути не може.

У напівтемряві салону відчуваю на собі його погляд, чую, як він тихенько посміюється, мабуть, вважаючи мою поведінку кумедною.

— А я й не підозрював, що можу бути таким страшним, — вимовляє, коли ми заходимо у двір. Батько живе у приватному секторі. Світло у вікнах горить, отже вдома. — Домініко, розкриєш мені секрет? Ти ж чесна дівчинка? Скажеш якої саме своєї реакції ти лякаєшся, дивлячись на мене?

— Звісно, ​​розповім. Боюся тебе придушити й замість танцювальної студії отримати термін в тюрязі, — фиркаю, шарпаючи дверну ручку. Хм, не замкнено.

У хаті смердить сигаретним димом, тушкованою капустою та самогоном. Мене вже починає трусити й вивертає аж до нудоти.

Телевізор репетує, тато лежить на підлозі, обійнявши ніжку столу, на якому ще залишились сліди «святкового банкету».

Дава нахиляється, щоб помацати його пульс.

— Живий. Просто вгашений в дрова.

— Опача, ви хто такі? — З ванної вилітає якась пом'ята життям худорлява шльондра, рикнувши прокуреним грубим голосом. — Ану вийшли. Вас не кликали! Я маю право вас тут порішити за те, що вдерлися до моєї власності!

— Коли це дім моїх батьків став вашим? — сичу, стискаючи кулаки. Спочатку я вирву їй патли, потім...

— Ніко, я із цим сам розберуся. Бо знаю як. Без зайвих стресів та максимально результативно. Не хочу, аби ти психувала. Довіришся мені? — чіпає мене за руку, чекаючи на відповідь.