Розділ 17

Домініка

Капець! Йоханий-бабай, що це таке було? Ні я, звісно, ​​знаю, що відчували мої пальчики на нозі. Але так зухвало! Таке тільки Давид міг відмочити! Його точно вже пора тріснути чимось важким!

От як змусити себе про це не думати? Потрібно терміново перенаправити увагу на справді важливі речі. На мою участь в обласному конкурсі, наприклад!

— Я сьогодні не йду на роботу, тож тупай на автобус сам. Дорогу ти знаєш, не заблукаєш, вже великий хлопчик. Щойно ти мені це довів, — колюся словами, поглядом. Щоки досі печуть. Як і ступня. — Беру участь у конкурсі бальних танців. За дві години поїду до палацу спорту. Сподіваюся, зайняти перше місце та отримати солідний грошовий приз. Тож тримай за мене кулачки. А ще краще сварися на мене сьогодні цілий день, тоді мені точно пощастить, — все це я говорю вже не дивлячись на лабубусіка, миючи посуд, проте відчуваючи потилицею його присутність.

— Подумки крити тебе матюками? Ти мені не дала ... для цього достатньо приводів, — ця зараза стає позаду мене впритул, беручи мої руки у свої. — Ти казала, що ми ділитимемо сімейні обов'язки. Колись мила посуд у чотири руки? — вода біжить, ось ми вже разом миємо чашку, а я досі не можу видати ані звуку, бо злюся на себе більше, ніж на Даву.

Відчуваю своєю п'ятою точкою те, що нещодавно мацала пальчиками ноги й мене якогось біса це збуджує. Тому й злюся на зрадницьку реакцію власного тіла. Нахабна морда дихає мені прямо у вухо, розганяючи хвилі мурашок по моїй шкірі…

«Ніко, ти маєш дати відсіч», чую шепіт внутрішнього голосу. «Якщо лабубусік отримає своє — потім ним вже не покомандуєш, тоді зверху буде він, а не ти».

Плюхаю водою з чашки, потрапляючи і на нього, і на себе, розриваючи цю спокусливу близькість.

— Торвас, шуруй на роботу! А якщо тобі так подобається мити посуд – увечері твоя черга!

— У-у-у, хтось завівся, — сміється він. — Мені подобається, як повільно між нами стираються кордони.

— Або це я дозволяю тобі так думати, — повертаю йому його зухвалу либу. — Бо насправді мені подобаються хлопці іншого складу характеру. Точно не мажори і однозначно не гуляки!

— Ой, Ніко, годі маскувати своє збентеження. Тобі направду ніякі хлопці не подобаються, — багатозначно пирхаючи, нарешті дає мені спокій, а через п'ятнадцять хвилин лишає саму в квартирі.

Можна видихнути та подумати над словами хрещеної, яка чомусь переконана, що рано чи пізно ми з Давою опинимося в одному ліжку. Може я справді обманюю себе і він мені… подобається?

  Ми з Сашком виступали шістнадцятими. Кілька годин мандражу, бо навіть якщо ти впевнений у власних силах, очікування все одно нервує та тисне на психіку. Оцінка виступів інших пар, наших конкурентів, аналіз поведінки журі. Хочеться розслабитися, але атмосфера та власні думки не дозволяють цього зробити. Нас прийшли підтримати наші друзі та колеги. Навіть з огляду на самокритику можу сказати, що я вмію виконувати пасодобль. Під час танцю я його проживаю кожною клітиною мого тіла, поглядом, рухом.

Я вважаю, що ми чудово виступили, без перебільшення — бездоганно, я не маю зауважень ні до себе, ні до мого партнера. Ми повинні були посісти перше місце, але…

На жаль, блат, договірняки та свої люди зустрічаються навіть на конкурсах такого масштабу. Приз взяла пара, якій я навіть четверте місце не дала б.

— Нікусю, не переймайся. Ти все одно найкраща, — втішає мене Соня, гладячи по спині. Хочеться розплакатися від образи через цю несправедливість, але я, стискаючи кулаки та зуби, стримуюсь. — Мені тут один помічник тренера шепнув по секрету, що у переможниці амурні зв'язки із сином голови журі. Оу, тут до тебе… — замовкає, змушуючи мене обернутися.

Щоб мені провалитися! Наш неперевершений Давид Торвас з величезним букетом білих троянд! Іде, наче той усіма бажаний принц, привертаючи до себе увагу. Усміхається так щиро, а мені чомусь ще більше хочеться розплакатися.

— Хочу привітати зірку цього конкурсу, — простягає мені букет. — Я не міг очей відірвати.

— Втік з офісу? — у спробі заспокоїтися вдихаю аромат квітів, але мене продовжує накривати емоціями.

— У мене була поважна причина. Я не міг пропустити виступ своєї дружини. Вітаю! — Давид робить спробу мене обійняти, а я в цей момент схлипую, як скривджена дитина.

— Із чим? З тим, що я програла? — скидаю голову.

— З тим, що показала всім свій професіоналізм і як має танцювати справжня зірка, — бере моє обличчя у свої долоні і недовго думаючи… цілує в губи.

Зминаючи мій здивований «ох», захоплюючи мій рот і вальсуючи всередині своїм язиком. Цілує глибоко, палко. Мимоволі стогну, вчепившись вільною рукою за лацкан його піджака і… якогось греця відповідаю.

Я відповідаю на палкий поцілунок свого фіктивного чоловіка у всіх на очах. Але я б віддала перевагу тому, щоб усі ці свідки негайно розчинилися у повітрі, тому що я боюся своєї реакції, коли Дава мене відпустить.

Цілується цей паршивець неймовірно смачно. Трясця, аж у голові паморочиться. Розривати такий цілунок фізично боляче, тому що тіло чинить опір, просить добавки, вимагає розтягнути задоволення. Так мене ще ніхто не цілував. Цілували несміливо чи грубо. Але не так...

Цей поцілунок тепер може усе між нами змінити. Дава не мав права! Близькість тільки все ускладнить, наше протистояння може стати ще більш фатальним, або перерости в бурхливий, божевільний роман, який закінчиться так само раптово, як і почався. Адже такі парубки не здатні на серйозні стосунки.

Я це чудово розумію і все одно продовжую з ним цілуватися.

А ще мені цікаво, Давид цілує мене для того, щоб підкорити чи я йому справді подобаюся?

Не хочу відриватися від його гарних губ, бо невідомо, що буде після...