Розділ 14

Домініка

Фен та набір якісного посуду, куплені не з банківської карти його батька.

— Вирішив задобрити мене подарунками? — кидаю швидкий погляд на Даву, а потім знову витріщаюсь на фен.

Класний, я давно такий хотіла. Доводиться роздивлятися фен, каструлі та сковороду, аби тільки не лабубусіка, який треться поруч… в одних трусах, демонструючи себе у всій красі. Навіть не знаю навмисно чи не спеціально. Гарне тіло. Паразит такий. Не можна ось так шокувати сонну дівчину з усіх боків. Як мені тепер це розбачити?

— Адже твій вчора зламався. Балерино, ти не вмієш приймати подарунки? Комплекси? У тебе? У такої дівчини їх бути не повинно, — сідає поруч зі мною навпочіпки, торкаючись моєї ноги своїм коліном, через що моєю спиною промайнула хвиля мурашок. Щось між нами відбувається. Те, що я не можу контролювати. І це дратує. — До речі, мила піжамка. Тобі в ній не холодно? — знущально хмикає, а я заливаюся червоною фарбою.

Дідько! Моя тепла махрова піжама ніяк не висохне після прання, і я одягла шовкову, літню. Маєчку та шортики. Мені в ній справді прохолодно, тому Дава й встиг роздивитися те, що стирчить під тонкою тканиною, реагуючи на температуру.

— Лабубусіку, твоя турбота мене лякає. Сподіваюся, каструльки ти замовив для себе? Збираєшся довести мені, що ти ас у всьому? Вже завантажив на телефон програму з рецептами? — коли я соромлюся – я кусаюся ще дужче.

— Ніко, своїми шпильками ти провокуєш мене на рішучіші дії? Притиснути тебе до стіни та відлюбити? — його слова породжують у мені якесь суперечливе почуття. Бунтівний захват та пряний присмак ризику.

— Я ж начебто не на твій смак? — пирхаю.

— Здається, я починаю звикати, — кривить свої гарні губи в іронічній усмішці.

— Це погроза? — проте я нахиляюся до нього ще ближче і до його величезного подиву – цілую Давида в щоку. — Дякую за фен! — Легко схоплююся на ноги і ховаюся у ванній.

На цей раз вся тепла вода – моя. Але я не така бяка, як лабубусік, йому теж залишила. Замотавшись у рушник, збираюся випробувати новий фен, у мене в спальні дзеркало більше. Але варто було мені випливти з ванної разом з хмарою пари — як я відразу потрапляю в міцне кільце чоловічих рук.

— Ти в курсі, що я захищатимуся? — душа з переляку йде в п'яти, а серце перекидається туди-сюди і якогось біса тьохкає.

— Я не ображаю дівчат. Просто мені подобається, як вони пахнуть після душу, — сміючись, шепоче Дава.

— Збоченець!

— Кожен чоловік має бути трохи збоченцем поряд із тією, хто його драконить. Хотів запитати, як ти знатимеш, що я ходжу до офісу і що буду у спортзалі? Слідкуєш за моїм місцеперебуванням за допомогою GPS-трекінгу, який батько встановив у моєму телефоні?

— А ти звідки про це знаєш?

— Ніко, ну я ж не кретин.

Виходить, Дава в курсі. І якщо він захоче мене обдурити – легко може залишити телефон в офісі чи спортклубі. І якщо в офісі його присутність зможуть підтвердити співробітники компанії, то в качалці за ним ніхто не стежить. І роби, що хочеш.

— Дякую, що попередив. Тепер дзвонитиму тобі кожні п'ятнадцять хвилин по відеозв'язку.

— У-у-у… які ми підозрілі та недовірливі. Краще кожні дві хвилини, бо за п'ятнадцять я встигну тричі згрішити, — сміється він. — Балерино, якось нам доведеться поговорити про довіру. Інакше ти так швидко станеш неврастенічкою. І ти, до речі, ульотно, пахнеш. Не зрозумію, у чому секрет. Явно не в гелі для душу, — на якусь коротку мить наші погляди зустрічаються. Є щось невловиме й привабливе в цьому відчутті…

— На роботу поїдемо на таксі. Я вже замовив, — каже Давид, відпускаючи мене. — У цю пору року в автобусах тільки віруси ловити.

— Дурня! Заразитись можна й від таксиста. Просто золотий хлопчик любить комфорт, — корчу йому пику, ховаючись у своїй кімнаті.

   Мабуть, Давид правий. Не думала, що погоджусь із його твердженням про дружбу. Я люблю своїх друзів, навіть мою найкращу подругу Соню «завдяки» якій торік я опинилася в нічному клубі, де мене… Я запам'ятала обличчя, голос і запах тієї сволоти, і ще відчуття болю, коли він забрав мою цноту. Сама винна, не треба було піддаватися на вмовляння подруги «сходити розважитися» й жлуктити ті коктейлі. Розважилася.

Серед усіх цих людей, з якими у мене чудові дружні стосунки, втім немає нікого, кому б я змогла довіритись на всі сто п'ятсот відсотків. Про деякі речі я волію їм не розповідати. Можу поділитися лише з хрещеною. Але ми з нею не просто дружимо, вона мені як друга мама. Але навіть з нею я ділюся не всім, бо Кетрін має вибуховий характер. Хоча про Даву мені дуже хочеться їй розповісти. Після роботи збираюся до неї заскочити на чай, навіть повідомлення вже відправила, щоб чекала на мене у гості.

— Нікусю, у мене після вчорашнього досі навіть брови дибки стоять, — Соня вже чекає мене біля студії.

Сьогодні на дев'яту годину у нас за розкладом молодша група. До того, як почнуть сходитися батьки з їхніми крихітками, ще є трохи часу. Але я думала витратити його на розминку.

— Хочу знати, як ти примудрилася вийти заміж, не сказавши мені про це жодного слова! Хоча б ще хтось в курсі цього божевілля?

— Мій тато знає. Сонь, це сталося спонтанно. Свічка в одному місці спалахнула — і ми опинилися в РАЦСі, — я не знаю, що їй збрехати. Я у цьому не майстер.

— Та кому ти петрушку кучерявиш? Заміж спонтанно не виходять! Особливо ти! А де обручка? Чому її немає? Надто поспішали? — Сонька робить великі очі, поставивши руки у боки.

— Виявляється, буває й таке. Ти ж бачила, який Дава красень? Миттєво закохалася. Сказала жартома, що до весілля йому не дам. І він запропонував одружитися, тож обручки придбати не встигли, якось потім. Давид хоче замовити щось оригінальне, — брешу, знизуючи плечима та корчачи з себе ідіотку.

— А до того ж він ще й син олігарха. Я погуглила. Вдало ти вийшла заміж, нічого не скажеш, — у мене таке враження, ніби Соня мені заздрить. І це неприємно. — Якщо вже на весілля мене не покликала – бажаю знати всі подробиці!