Розділ 10

Давид

Треш… Я ніби опинився в іншій реальності. Самовладання ще не втрачаю, але охренівший за повною програмою.

Як ось так можна жити? У тісноті, убогості та невігластві? Виявляється, вийти з автобуса ціла проблема, треба вчасно протиснутися до дверей, особливо якщо люди, що стовпилися перед тобою, не виходять на твоїй зупинці. Вискакую першим, подаю руку Домініці. Вона, як не дивно, прийняла мою допомогу, не відштовхнула мене з пирханням, бо ця така, що може.

— Проведу тебе до твого спортивного клубу, — кажу, глянувши на годинник. Пертися в офіс мені ще зарано. Якось не комільфо босу приходити на роботу раніше за всіх.

— Не треба, — буркнувши, Ніка сильніше натягує шапку на вуха.

— Так сильно образилася? — кидаю на неї уважний погляд. — Пробач пихатому бовдуру.

— Сильно образити може лише той, хто для тебе дуже дорогий і тобі боляче через ваше непорозуміння. А ти мені ніхто. Ти тягар, який я маю терпіти заради батька і своєї мрії. Я просто зробила висновки. Проводжати не треба і ввечері приходити теж не варто, бо я не хочу, аби тебе побачили мої друзі та колеги. Вони задовбають мене незручними питаннями…

Хапаю її за руки, змушуючи зупинитися. Підтягую ближче до себе і карбую слова, дивлячись прямо в очі:

— Я більше не ніхто! Нам із тобою рік жити під одним дахом. Повір, я цього також не хотів! Мені не імпонує роль покарання, зіпсованого хлопчика, якого має перевиховувати нещасна дівчинка і те, з якою огидою ти на мене дивишся з першої секунди нашого знайомства! Може, хоча б постараєшся не сприймати мене в багнети й не глузуватимеш з мене?

— Може й ти постараєшся не поводитися як кретин? Відпусти, — вона просить — і я одразу ж відпускаю. Мені важливо, щоб вона була на емоціях, але тепер саме я вирішуватиму, який настрій буде у моєї Попелюшки.

— Дай мені свій телефон, — вона знову просить – і я знову виконую. Вбиває свій номер, робить контрольний дзвінок та повертає мобільний. — Зустрінемось після роботи у парку, навпроти мого клубу. Не прийдеш — діставайся додому як хочеш. Закортить звалити далеко та надовго — твої проблеми. Але мені здається, якби ти цього хотів — ти ще вночі злиняв би. Гадаю, ти вирішив довести своєму батькові, що ти не безнадійний…

— Не зовсім так, — перебиваю її. — До вечора, Домініко.

Розвертаюсь та впевнено крокую у бік однієї з наших офісних будівель. Не обертаюся, але відчуваю, що вона дивиться мені вслід. Сьогодні ми з нею про дещо серйозно поговоримо.

   Хто б міг подумати, що я буду радий повернутися на своє робоче місце, у свій шикарний кабінет, кинути своє невиспане тіло у зручне крісло й попросити асистента замовити мені сніданок та зробити смачнючу каву. Батько не зовсім продумав методи покарання, тому що в офісі я, як і раніше, оточений комфортом та привілеями. Запросивши звіти за останні два місяці, намагаюся розібратися у цифрах та виділити для себе кілька основних напрямків, щоб виправити косяки. Наприклад, навести шухер у відділі логістики та запланувати поїзду на комбінат.

Домініка не права. Я нічого не збираюся доводити своєму батькові, я роблю це не заради нього. А заради себе. Мені потрібний доступ до сімейних активів, тому що я планую зайнятися іншою сферою ринку. Через рік я сам попрошу батька не вносити мене до його заповіту. Нехай краще залишить все моїм дітям. Якщо вони у мене, звісно, з’являться.

— Привіт, Стасе. Як ся маєш? — набираю чувака, який винен мені гроші. — Настав час сплачувати рахунки, друже. Я більше не питатиму, коли ти зможеш завести мені мої тридцять штук. Вони мені потрібні вже сьогодні! До п'ятої вечора щоб були!

— Блін, Торе, ти реально хочеш залишити мене ні з чим, — починає він скиглити. — Може, почекаємо тижнів зо два? Я якраз закінчу ремонт своєї тачки, візьму участь у перегонах і все тобі поверну.

— Не гребе та не хвилює. Я сказав сьогодні! І ти мені їх привезеш до мого офісу на бульварі Шевченка. Не треба мене заводити, бро. Не буксуй, я не в настрої! — Розриваю дзвінок. Це бабло я заробив особисто, це не гроші мого татуся. Це призовий фонд позаминулого місяця. І я виграв ті перегони. Тоді тридцять тисяч були для мене копійками, тож я позичив їх Стасу. Але з огляду на сьогоднішню ситуацію… це вже цілий капітал. Привезе, нікуди не дінеться, він знає правила.

І справді, за десять хвилин до п’ятої Станіслав Романов особисто завалюється до мого кабінету, кинувши мені на стіл пакунок з кешем.

— Ніколи не бачив тебе у діловому костюмі ще й за робочим столом. Батько змусив гарувати? Зависнемо сьогодні в «Колізеї»? Зберуться усі наші.

— Сорi, чувак. Інші плани, — виразно дивлюся на двері.

Стас син колишнього бізнес-партнера мого татка. Ще один любитель погуляти за мій рахунок. Мутний, хитрий, заздрісний. Раніше мені на це було начхати, як і на суми, якими я розкидався у клубах. Та наразі у мою нову стратегію дружба з подібними екземплярами не вписується. Але за потребою я можу їх використати. Використовувати людей у ​​своїх цілях — у Торвасів в крові.

— Зрозумів. Сьогодні мені не світить навіть кава з тістечком, — незадоволено хмикаючи, Стас нарешті вимітається з мого кабінету.

Мій робочий день закінчується о шостій. Сто років так довго не витріщався в монітор. Очі аж печуть! Але зробив недостатньо, надто багато всього накопичилося, розгрібати доведеться довго. Давши завдання секретарці, спускаюся вниз. А вийшовши на свіже повітря — глибоко вдихаю, підставляючи обличчя вітру.

Чекати в парку мою норовливу дружину я не збираюся. Хочу познайомитися з її колегами. Волію, щоб вони про мене довідалися. Мені цікаво побачити, де та балерина танцює. Наскільки я зрозумів, Ніка вчить малечу, прищеплює їм любов до бальних танців.

— Юначе, я не можу вас пропустити просто так. Потрібна перепустка або покажіть мені ваш абонемент. Хто завгодно клубом не вештається. Тут дітки займаються, молодь. У нас тут порядок, жоден збоченець чи інша гидота повз мене не проскочить, — заявляє мені пишна дама на вході, яка заради мене навіть вийшла зі своєї будки, загородивши прохід до турнікетів.