Розділ 9

Давид

Капець, оце мене вночі ковбасило! Кілька разів поривався підвестися та звалити. Куди? Та по хріну! Аби подалі звідси! Щоб більше не знати та не бачити цієї садистки! Мені з нею важко... Чому? От і мені хотілося б зрозуміти. Це щось дивне, двояке, заплутане. З одного боку хочеться на все забити і послати лісом, а з іншого... З іншого хочеться показати їй, від кого вона відмовляється. Довести, що мене не потрібно перевиховувати, я й так крутіший за варені яйця. Чоловік її мрії, принц, який увірвався у її життя без запрошення. До одержимості хочу, аби ця незговірлива Попелюшка мене захотіла. Тоді мене попустить. Сподіваюся. Тому й лишився.

Ліжко дуже незручне, мені тісно. Чути, як сусіди зверху навіщось рухають меблі о третій годині ночі. Що за притрушене чмо там живе? Потрібно з'ясувати. Заснути не можу, в голові пульсує через різні думки. Вибудовую стратегію, продумую ходи.

Достеменно знаю, Домініко, що нудно тобі зі мною не буде. Я протримаюсь цей рік, ось побачиш! Наш короткий фіктивний шлюб буде найяскравішою подією у твоєму житті. Ти вмієш досягати своєї мети? То я теж, золотце!

Провалявшись усю ніч, встаю о шостій ранку і під душ, спустивши з бойлера всю теплу воду. Спеціально. Тому що наше протистояння продовжується. І я вже готуюся до наступного раунду, слухаючи, як близько сьомої балерина почапала у ванну.

— Давиде, хай тобі грець!!! — доноситься звідти за п'ять хвилин. Здається, цей гнівний пронизливий виск чую не лише я, а й уся дев'ятиповерхівка.

— Бісів егоїст! Я тебе приб'ю просто зараз!!! — Вилітає мокра, загорнута у рушник. Величезні сірі очі кидають блискавки. Цій диво-дівчині тільки меча в руках не вистачає. А я вже тут, у коридорчику, при повному параді. Готовий до робочого дня в офісі.

— Доброго ранку, Домініко Власівно, — глузливо посміхаюся. — Заварити тобі чаю? Чи наколотити тобі тієї дешманської розчинної кави, яку краще викинути у смітник?

— Ти навіщо це зробив, козел? Вода холодна!

— Щоб тебе підбадьорити, моя безцінна.

Цікаво ризикне підійти ближче і штовхнути мене? Краще обома руками, щоб рушник злетів додолу. Хочу бачити, що під ним.

— Провокуєш? Мстишся? Браво, ти продемонстрував свою слабкість, мажор ти довбаний! Хотів мене розізлити? У тебе вийшло, вітаю! Ти ще більше опустився у моїх очах! Прийму душ на роботі й кави вип'ю там же! З приємнішими на відміну від тебе людьми! — пронеслася ураганом повз мене до своєї кімнати.

Увімкнула фен, який раптово заглух. Почала щось обурено бурмотіти, явно посилаючи мене за всіма відомими їй напрямками. Я свого досяг, вивів її на емоції. У такому стані Домініка вже не така пильна. Люди на емоціях оголюють свої слабкі місця, і тоді до них можна підібратися. Недарма у рекламі використовуються саме емоції. Тому що в ці моменти закидаються гачки. Так само ця технологія працює в серіалах і навіть в книгах. Тож тепер я маю шанс досягти більшого під час нашого примирення.

— Через тебе я поїду на роботу з мокрою головою! А на вулиці мінусова температура! — лютуючи, натягує шапку.

 Фен я точно не ламав, але дівчата так влаштовані, що коли вони зляться — вони звинувачують хлопця в усіх гріхах на всяк випадок. Навіть у тому, що за літом настає осінь.

А я нічичирк, мовчу та загадково посміхаюся. І це дратує мою наглядачку ще сильніше. Рухи різкі, її поглядом взагалі можна солом'яні скирти підпалювати.

— Тобі пощастило, що нам в один бік. Проведу тебе до офісу, засранцю! Проконтролюю, щоби хлопчик вчасно прийшов на роботу! — хряпає дверима, замикаючи на ключ. Мені другий ключ не пропонує. І як мені потім назад до своєї в'язниці потрапити?

— До котрої ти працюєш? — Запитую обережно, спускаючись вниз слідом за нею.

— Не хочу з тобою розмовляти! Ти зіпсував мій день! — Огризається й прискорюється ще швидше.

— Ніко, поясни, куди ми, трясця, біжимо? — на мені стильне зимове пальто, куплене в Мілані та чудове взуття, але я якось не звик гасати вулицями в такому екіпіруванні.

— Треба встигнути на автобус, щоб потім не чекати двадцять хвилин, стовбичачи поряд з тобою на зупинці! — кидає на бігу.

Про таксі заїкатися сенсу нема. Доведеться вигадати, як мені повернути мою тачку. Біжу за цією ненормальною, вскочивши в клятий автобус в останню секунду, намагаючись протиснутись углиб салону.

Дідько, куди вони всі пруться? Ну нехай студенти чи люди середнього віку, які явно їдуть на роботу, судячи з їхніх «щасливих облич». А старих шкап звідки стільки взялося?

Мій калейдоскоп яскравих вражень під назвою «вперше у житті» продовжується. Тому що я вперше їду довбаним автобусом.

Один плюс цієї тісняви – я можу безкарно притискатися до Домініки.

— Відвали від мене, — продовжує шипіти ця наїжачена красуня.

— Не можу. Позаду мене стоїть тітка з гострими ліктями. Тобі доведеться мене потерпіти, балерино. Сьогодні лише другий день, моя безцінна, — завожу свої руки їй за спину, щоб вона спиралася на них, а не на твердий поручень. — То де мені тебе ввечері шукати м-м-м? — шепочу їй на вушко. Наші обличчя дуже близько одне від одного. Водій різко крутнув кермо — і я натикаюся губами на її щоку. Люди обурюються «не дрова везеш», а мені подобається, в машині такого тісного контакту не було б.

— У спортивному клубі «Чемпіон», працюю до сьомої вечора, — відповідає неохоче, відводить погляд. — Я на тебе сердита і злитимуся весь день!

— Доведеться щось вигадати, аби ти змінила гнів на ласку, — вмикаю загадковість на максимум.

— Що ти вже задумав, мажоре? — різко повертає голову, автобус знову підкидає і завдяки цьому вона маже губами по моїх губах, червоніє, але подітися їй нікуди.

Супер! Цей полуничний запах... ням-ням. Починаю викупати романтику забитого транспорту.

Демонстративно витирає тильною стороною долоні свої губки, невдоволено їх підтискає й коле мене поглядом. Я ж свої навпаки із задоволенням облизую кінчиком язика.