Розділ 8

Домініка

Давид вийшов із зони комфорту, мій олігарх досі дезорієнтований, але вже будує якісь плани. Дідько, і чому це я кажу «мій», моїм він ніколи не буде. Але спостерігати за ним страшенно цікаво, такі пригоди випадають на долю не кожної дівчини, тож я навіть примудряюся насолоджуватися цим ексклюзивом.

Куди б Давид не зайшов – він всюди почувається господарем життя. Навіть у цьому взуттєвому бутику, третьому за рахунком, куди він мене вмовив зайти, бо у двох попередніх він усе забракував.

— М-да ... не айс, звісно. Але з усього, що я побачив, ці можна приміряти, — бурчить, перебравши всі жіночі чоботи. — Принесіть нам пару тридцять восьмого розміру, — кидає продавчині, сідаючи поряд зі мною на канапку.

— Мило, — коментує, опустивши погляд. — Ці чоботи можна носити без шкарпеток, — спритно підхоплює мою ногу, кладе її собі на коліно і стягує мою рожеву шкарпетку. Я навіть схаменутися не встигла. — У тебе гарні ніжки, Домініко, — додає вже тихіше.

— Мені це вже казали, — намагаюся забрати у нього свою ногу, але треба визнати, мені подобається, як його тепла долоня гріє мою ступню через колготки. Приємно.

— От сволоти, як вони посміли мене випередити, — пирхає зі сміхом.

— У вас такий вимогливий хлопець, — продавчиня приносить коробку з чоботями мого розміру. — Видно, що дбає та кохає.

— Я їй не хлопець, я її чоловік, — вимовляє Давид, якогось біса збентеживши мене цим уточненням. — Моя дружина має носити тільки найкраще. Такі принципи. Дякую.

— Давиде, я сама взую, — обурююсь, дивлячись, як він намагається натягнути на мене правий чобіт.

— Ч-ч-ч, не позбавляй людини задоволення. У мене й так вибір обмежений, — шепоче, підморгує та жестом вимагає ліву ногу.

Як ми докотилися від гострих суперечок до милої примірки взуття? А-а-а… я зрозуміла! Лабубусік намагається показати мені, який вигляд мало б наше перемир'я і як приємно витрачати чужі гроші. Хитрий жук прагне непомітно накинути на мене петлі свого шарму, задурити голову, зачарувати, може навіть закохати в себе.

Не на ту напав! Я міцно тримаюся за свою адекватність, все фіксую, трохи підіграю та спостерігаю. Чекаю, коли в хід піде важка артилерія цього знатного гуляки.

— Навіщо ти всім і кожному кажеш, що я твоя дружина? Відчуваєш від цього витончене садомазохістське задоволення? — Іду додому в нових чобітках. Старі несе Давид, тепер у нього вже два пакети в руках. Наче справжній джентльмен, хай йому грець.

— Як ти здогадалася? Ну нічого від тебе не приховати, — уїдливо кидає у відповідь. — У мене є документ, який підтверджує той факт, що ми тепер одружені. Може, це мій метод виходу зі стресу, промовляти проблему вголос?

— Ми одружені фіктивно, — навмисне підкреслюю. — Слухай, лабубусіку, у мене до тебе особисте запитання. Цікаво, ти колись закохувався?

— Пф, балерино, ти як маленька, їй богу! Закохатися не складно. Хімія, фізіологія, емоції, тіло до тіла, трах-бах переспали та попустило. На щастя, закоханість не триває довго. А от якщо ти спитаєш мене про кохання, то ні, я ще нікого по-справжньому не кохав, — паршивець не каже прямо, але інтонацією і поглядом дає зрозуміти, що я можу стати «тією самою». Грає зі мною зараза така.

— Думаю, хлопці на кшталт тебе, не здатні любити когось глибоко та віддано. Великі гроші псують чоловіків відчуттям влади та вседозволеності, їм мало однієї жінки, вони обирають різноманітність для себе коханих.

— Не любиш ти чоловіків, балерино. Не довіряєш. Колюча. І тому… самотня. Непрактична, недалекоглядна. Багатим треба вміти бути, а ти не бачиш зиску в нашій ситуації. Тому ти так і житимеш в орендованій квартирі й носитимеш незручне взуття.

— А ти взагалі станеш злиднем, коли батько позбавить тебе спадщини. Добре, що для мене не важлива твоя думка, — розлютив придурок.

Коли Дава пішов на кухню, вирішивши зайнятися вечерею, не втручаюся, даю йому можливість зганьбитися самостійно. А він через вроджену впертість допомоги не просить. Навіть не питає, де в мене що лежить. Сам шукає. Чую, як грюкають дверцята кухонних шафок і як він гребеться на балконі.

Спеціально пішла до своєї кімнати, аби ми не побилися через мої уїдливі коментарі, ну і щоб зберегти власні нерви, бо хлопець, який вирішив приготувати вечерю вперше в житті – це міні-версія апокаліпсису. Напевно, потрібно перед їжею випити активованого вугілля, щоби не отруїтися.

Іноді лабубусік себе не стримує і чомусь гнівно матюкає мій ніж, картоплю та плиту. Здається, він порізав палець та обпікся. Пахне горілим та… розпачем.

— Вечеря готова, — стукає у двері моєї спальні. Намагаюся не розсміятися через його інтонацію, бо вона вбивча. Готувати Давиду явно не сподобалося, він сумує за улюбленим рестораном і, мабуть, ненавидить мене ще більше.

Підсмажив куряче філе, яке подекуди пригоріло. Приготував яєчню та відварив картоплю, посипавши її кропом. Після першого шматочка картоплі, який я хоробро відправила до рота, розумію, що картопля жахливо пересолена. М'ясо жорстке. І тільки яєчня більш-менш їстівна. Дава злий як тисяча чортів, не їсть, а тільки колупається у своїй тарілці.

— Готування це не моє, еге ж? Балерино, чого ти мовчиш? Вже поставила галочку, згідно зі своєю теорією, що коханець я теж нікчемний?

— А тобі так важливо, що я думаю? — багатозначно хмикаю, встаючи з-за столу. — Я до себе. Добраніч, Давиде. …О, до речі, хто готує вечерю – той потім ще й на кухні прибирає, — добиваю його усмішкою.

Бачу, що хлопець ось-ось вибухне. Йому не подобається програвати, він не звик зазнавати невдач, нехай навіть це пересолена картопля. Він сердиться на мене ще й за те, що я стала свідком його провалу.