Розділ 6

Домініка

Вчора падав сніг, а сьогодні за кілька годин встигло добряче підморозити. Я вже й забула, що у моїх чобітків, які я придбала минулого року, така слизька підошва…

Уся така ділова вилітаю з під'їзду, крокую першою, Дава добровільно-примусово плететься ззаду, перебігаю з доріжки на доріжку… і раптом втрачаю зчеплення з поверхнею, феєрично гепнувшись на спину.

— Балерино, це я на тебе так впливаю чи ти під ноги дивитися не вмієш? — нахиляється наді мною Давид. — Не забилася?

— Ти допоможеш мені підвестися або так і сяятимеш щасливою посмішкою? — бурчу, гарчу і булькаю від злості. Ось чому я не люблю зиму.

— Та я б із радістю, але ти сказала, щоб я до тебе не торкався, — знущається паразит, дочекавшись зручного моменту.

А в мене через падіння так дупа болить, що мені або треба якийсь час полежати, або мене треба підняти. Дивлюся на нього вовком, перебираючи в голові лайливі слова, щоб прибити його ними нафіг, але Дава, не дочекавшись мого гнівного виверження, підхоплює мене і ставить на ноги. Ще й обтрусити намагається, але здебільшого шльопає мене по моїй нещасній дупці, зараза така.

— Ай! Відчепися! Здається, я собі куприк забила. Все через тебе! — намагаюся його відштовхнути та ноги, як на зло, роз'їжджаються і я знову хапаюся за лабубусіка, який уже готується вставити чергову уїдливу шпильку.

— Взуття потрібно відповідне носити. За погодою. З правильною підошвою, а не ось це лайно. Але винен звичайно ж я. Мабуть, доведеться мені тепер у якості вибачення масажувати тобі твій куприк. А ще вести тебе до магазину за ручку, — скалить свої білі зуби, задоволений, що вдалося мене вкусити. — І як ти взагалі раніше жила без мене, моя незговірлива дружинонько? — Мене обпалює його погляд. Реально. Наче я стою біля доменної печі, і цей пекельний жар мене до кісток пробирає.

— Чудово я без тебе жила і далі проживу! — Відштовхуюся, ловлю рівновагу і йду по сніжку, уважно вибираючи дорогу. Я дитячий хореограф, я цим собі на життя заробляю, мені не можна падати, не дай боже ще щось зламати.

— А якби ми їхали машиною — цього б не трапилося, — бубонить ззаду Давид. — Мене вражає твоя впертість, Домініко. Що ти хочеш мені довести? Що мені потрібно стримати мої апетити і рівнятися на простих людей? Ну, вибач, що я звик до іншої якості життя, тому що народився в сім'ї олігарха. Чому я маю прагнути до меншого, а не до більшого? Бо так живуть мільйони невдах?

— Ти такий розумний і не знаєш відповіді? — різко обертаюся, в цей момент позаду мене проносяться якісь навіжені підлітки, штовхаючи мене, і я чомусь знову опиняюся в обіймах лабубусіка. Якась неправильна у нас намітилася тенденція.

— Ті блага, якими ти користувався, забезпечили тобі твій дід та твій батько, але ти не цінуєш того, що маєш. Ти ще ні чорта в цьому житті не заробив і не досяг, аби тебе поважали! Ти поки що в статусі мажора-крутелика, таткового синочка, якому подобається комфортне й безтурботне життя олігарха! Без грошей та підприємств твого батька — ти ніхто! Нуль без палички! І ти не прагнеш стати кимось — ти просто користався тим, що за тебе зробили інші! А чого вартий саме Давид Торвас? Де твій гордий нерв, принципи? Де твій чоловічий стрижень, золотий хлопчику? Га? Що ти вмієш? Кататися на машинках та дівок мацати? Сумнівні таланти, скажу я тобі! — на одному подиху, вивалюю йому в обличчя.

— Ми з тобою знайомі лише один день, а я тебе вже ненавиджу, — цідить крізь зуби Давид. У-у-у… сердиться, мої слова його зачепили. А мені раптом стає смішно з огляду на нашу ситуацію, фіктивний шлюб і ті умови, що поставив його батько.

— Ось що мені подобається у наших стосунках — то це взаємність. Не вішай носа, лабубусіку. Якось протримаєшся без своїх спортивних тачок, клубів та краль з отакенними губиськами, — як тут не підколоти.

— Задовбала, годі вже мене так називати! Інакше…

— Інакше що? Поцілуєш мене з пересердя?

— Пф, тепер навіть не сподівайся! — пирхає цей ображений пуп землі. — Насправді ти не на мій смак. Я просто дуркував, пропонуючи тобі ліжко та масаж. Мене цілком влаштовує твій фіктивний статус, балерино.

— Фух, мені аж полегшало. Але нам з тобою доведеться вирішити ми з тобою ворогуватимемо чи дружитимемо?

— Домініко, ми з тобою не подружимося! Швидше за все, покажемо одне одному чого ми варті! — Відпускає мене і тупає далі у бік супермаркету.

Вже хочу побачити, як Дава демонструватиме мені чого він вартий. Я так розумію, щойно мені офіційно оголосили про початок нашого протистояння?

— Я це їсти не буду, — кривиться, дивлячись як я збираюся покласти в кошик упаковку сосисок. — Молочку мені не можна. Оселедець я не люблю, — коментуючи, бракую все, до чого тягнеться моя рука. У результаті в нашому кошику опинився лише сир, який я взяла для себе.

— Ти диви, які ми пиндиковані. Добре, зварю тобі картоплі в кожушках. Низькокалорійно, ніякої тобі лактози, хімії та дріжджів. Посидиш на дієті, ваша високосте. Кажуть, голодування просвітлює думки. Раптом тебе осяє і ти придумаєш, як стати хлопцем моєї мрії, — кидаю йому з іронією, але мої жарти його тільки дратують, лабубусік знову гнівається.

— Тобі не варто про мене мріяти, балерино. Тільки не ти, — видирає кошик з моїх рук, кладе туди куряче філе, яйця, зелень і чеше на касу.

— Карта чи готівка? — Запитує молоденька касирка, безсовісно милуючись Давидом. Поки ми бродили супермаркетом, я замучилася помічати, як дівчата на нього задивляються.

— Фінансами в нашій сім'ї розпоряджається моя кохана дружина, — підкреслює отруйним тоном слово «кохана» і дивиться на мене провокативним поглядом.

Залишилось триста шістдесят чотири дні. Подумки починаю вести зворотний відлік. Цікаво, на який день мені захочеться його прибити?