Розділ 19

Гілочка зникла, а разом з нею зникло й останнє виправдання, яким обидва до цієї миті користувалися несвідомо, не зізнаючись одне одному вголос: усе, що відбувається навколо них останні місяці, можна було списати на низку вражаючих збігів, оптичних ефектів, колективного самонавіювання --- та мало на що ще. Свідомість людини --- штука хитромудра, вона готова повірити в статистичну аномалію набагато охочіше, ніж у порушення законів фізики, бо аномалія хоча б теоретично вкладається у звичну картину світу, а порушення законів фізики вимагає міняти картину цілком, з фундаменту.

Гілочка цю шпарину захряснула. Суха, непоказна, ламка палиця, яка секунду тому лежала на піску й годилася хіба на розпалювання, полетіла в сяючий проєм так буденно, ніби все життя тільки цим і займалася --- подорожувала між світами за розкладом, як електричка.

--- Знаєш, що мене доконує найбільше? --- сказав Хуго, коли вони вже йшли набережною, що петляла вздовж темної, невидимої тепер води, а ліхтарі через один горіли тим жовтуватим, скупим світлом, яким прибалтійські міста заощаджують електрику з принципу, а не з нужди. --- До цієї миті я десь на дні свідомості тримав версію, що все це --- ілюзія. Якісна, дорога, можливо, голографічна проєкція. Хтось багатий і з почуттям гумору вирішив розіграти виставу для нас двох.

--- А тепер версія розвалилася, --- Борут засунув руки в кишені куртки, плечі трохи згорбилися --- не від холоду, хоча вітер із затоки й справді став кусючим, а від того особливого внутрішнього стискання, яке накочується на людину, коли ґрунт під ногами офіційно перестає бути твердим.

--- Тепер версія розвалилася, --- погодився Хуго. --- Ілюзія не може затягнути в себе гілку. Проєкція безсила перед фізичним об'єктом. А ця штука забрала шматок дерева так само легко, як ти забираєш решту в кафе.

Вони пройшли повз зачинений на зиму кіоск з морозивом --- облуплена вивіска обіцяла п'ятнадцять сортів, з яких, судячи із шару пилу на вітрині, востаннє продавали хіба що ванільне, року приблизно позаминулого. Далі починалася алея з рідкісними соснами, і вітер там гудів інакше, нижче, ніби дерева спеціально налаштовувалися на мінорний лад для повноти картини.

--- І знаєш, що найдивніше? --- Хуго зупинився на секунду, дивлячись перед собою в темряву, ніби намагався заново пережити ті кілька миттєвостей на пляжі. --- Я не злякався. Взагалі. І не зрадів, що важливо. Не було того щенячого захвату, який належиться відчувати людині, що побачила справжню магію уживу.

--- А що було?

--- Було відчуття, ніби ти вийшов на вулицю в погану погоду, --- Хуго вимовив це повільно, добираючи слова з тією ретельністю, з якою зазвичай перекладають складний технічний термін мовою, у якій для нього ще не вигадали еквівалента. --- Розумієш? Не страх, не радість. Просто даність. Як коли йдеш вулицею, а там хуртовина з дощем навпіл, і ти просто відчуваєш: неприємно, некомфортно, треба прискорити крок, треба підняти комір. Жодної драми. Організм просто реєструє умови й підлаштовується.

Борут мовчав, обмірковуючи сказане з тією ж серйозністю, з якою зазвичай розбирав масиви даних, шукаючи в хаосі цифр закономірність, здатну пояснити ціле явище однією формулою.

--- У мене те саме, --- визнав він нарешті. --- Ожеледь. Знаєш це відчуття, коли йдеш обмерзлим тротуаром і всі м'язи автоматично підбираються, центр ваги зміщується, крок стає коротшим --- а ти навіть не думаєш про це спеціально, тіло само вмикає якийсь давній протокол виживання? Ось приблизно те саме я відчув, коли портал засвітився. Не жах. Просто ввімкнувся протокол.

--- Або спека, --- додав Хуго. --- Безвітряна, важка, коли повітря стоїть стіною і навіть дихати доводиться з зусиллям. Ти ж не панікуєш від спеки. Ти просто шукаєш тінь, знімаєш зайвий шар одягу, сповільнюєшся.

--- Філософія клімату як модель зустрічі з надприродним, --- хмикнув Борут, утім, без жодної іронії в голосі, радше зі щирою повагою до влучності порівняння. --- Тобі б лекції читати.

--- Пристойних вакансій у Гріммі під це не знайти, --- Хуго розвів руками з удаваним жалем.

Вони саме минули останню сосну, за якою алея звертала назад до пляжу, і хотіли було ще раз глянути в той бік --- просто з цікавості, з природного бажання людини повернути погляд туди, де сталося щось, що перевернуло внутрішній ландшафт, --- але порталу вже не було.

Не розчинився повільно, не згорнувся, як минулого разу, з гідністю гостя, що йде. Просто зник --- різко, ніби вимкнули світло одним клацанням, без попередження, без прощального сяйва. Місце, де ще хвилину тому пульсував теплий, перламутровий проєм, було тепер звичайним шматком темного пляжу, невідмінним від сусідніх десяти метрів піску.

--- Ось це по-справжньому тривожно, --- зауважив Хуго, дивлячись на порожнечу з тим примруженням, з яким дивляться на телефон, що раптово замовк посеред важливої розмови.

--- Може, у нього просто закінчився розклад, --- Борут знизав плечима, хоча в голосі прозвучала нотка невпевненості, яку він сам, здається, помітив і волів проігнорувати.

Стемніло вже ґрунтовно --- тією щільною, безмісячною темрявою, якою вміє темніти тільки балтійська осінь, ніби ніч тут видають оптом, без розстрочки на сутінки. Вони пішли назад, до готелю, минаючи зачинені кафе із запнутими шторами, повз пам'ятник якомусь місцевому діячеві, чиє ім'я обидва благополучно забули вже за тридцять секунд після прочитання таблички, повз вітрину сувенірного магазину, де бурштин усіх форм і розмірів тьмяно поблискував у світлі єдиної уцілілої лампи, ніби місту видали загальний бюджет на освітлення й попередили не перевищувати ліміт.

Уже біля самого входу в готель, під навісом, який захищав від дрібного дощу, що почався, рівно настільки, наскільки може захистити дірявий навіс над провінційним готелем, Борут раптом зупинився.

--- Слухай, --- сказав він, і в голосі прорізалася та особлива ділова інтонація, з якою він зазвичай формулював гіпотези, що потребують перевірки. --- А що, якби спробувати навмисно.