Розділ 3. Стоянка

Відеодзвінок надійшов за дві години до концерту, коли Залла й Аріана вже фарбували очі у відображенні вітрини зачиненого магазину біля Мерседес-Плац, а Хуго з Борутом шукали, де б залишити машину подешевше.

--- Мені страшенно шкода, --- сказала Лейла з екрана, і з того, як за її спиною мелькали чужі стелі й оголошення незнайомим шрифтом, було зрозуміло: вона вже не вдома. --- Клієнт призначив зустріч на завтрашній ранок, а летіти туди вісім годин. Я дізналася дві години тому.

--- Ми переживемо без тебе, --- Залла спробувала усміхнутися, хоча розчарування в її голосі звучало виразно. --- Хоча це була твоя ідея.

--- Саме тому мені вдвічі прикріше, --- Лейла зітхнула, і на секунду в цьому зітханні пролунало щось більше, ніж досада на зіпсований вечір. --- Амір забере вас після концерту, я його вже попросила, йому по дорозі. Тримайтеся разом, гаразд? Берлін великий, а стоянки вночі --- не найприємніше місце для самотніх прогулянок.

--- Ми не маленькі, --- вставила Аріана з-за плеча подруги.

--- Я знаю, cara. Просто послухай мене цього разу, --- сказала Лейла, і в її голосі пролунала та особлива, рідкісна для неї твердість, яку компанія чула від неї хіба що двічі. Хуго, який стояв трохи осторонь і досі не втручався в розмову, підвів погляд від телефона й придивився до екрана уважніше, ніби вловив у цих словах щось, чого не вловили решта.

--- Добре, добре, --- Залла закотила очі. --- Ми триматимемося зграйкою, як каченята.

--- От і розумниця, --- Лейла усміхнулася, але усмішка не зовсім прибрала тривогу з її очей. --- Веселіться. І перекажи Заллі --- тобто собі, --- що я чекаю на повний звіт із фотографіями.

Екран згас. Хуго ще кілька секунд дивився на потемнілий телефон Залли, перш ніж прибрати руки в кишені й сказати, ні до кого конкретно не звертаючись:

--- Дивно вона попрощалася.

--- Вона завжди так прощається, --- відмахнулася Залла. --- Ти просто параноїк.

--- Я реаліст, --- уточнив Хуго, але сперечатися не став.

Концерт минув так, як минають концерти, на які чекають місяцями: надто швидко й водночас нескінченно довго. Залла й Аріана вийшли із засиплими голосами й цілком щасливими, спустошеними обличчями людей, які годину тому кричали слова пісень мовою, якої не знають, і жодного разу не збилися. Борут тримав у руках куплений на касі світний браслет, який уперто відмовлявся знімати, а Хуго --- два стакани давно охололої кави, один із яких він таки змусив випити Заллу «для балансу цукру в крові».

Нічний Берлін довкола Мерседес-Плац горів неоном поверх мокрого асфальту --- весняний дощ щойно пройшов, залишивши по собі той особливий глянець, у якому відображені вивіски витягуються в довгі кольорові смуги, а кроки лунають гучно, ніби вулиця навмисне дослухається до кожного. Натовп із концерту розтікався широкою рікою до станції, до автобусів, до стоянок, розбиваючись на струмочки на кожному перехресті.

--- Мені треба до того кіоску, --- сказала раптом Аріана, кивнувши в бік освітленої будки за метрів п'ятдесят від основного потоку людей, ближче до темного провалля провулку, що вів до паркінгу для машин, а не автобусів. --- Хочу води, у мене в горлі наче наждак після цих криків.

--- Я з тобою, --- почав був Борут, але Аріана вже махнула рукою.

--- Я на хвилинку. Ідіть до машини, я наздожену.

Вона відділилася від групи з тією легкістю, з якою завжди діяла --- не питаючи дозволу, просто ставлячи перед фактом, --- і пішла до кіоску навпростець, зрізаючи через кут площі, де натовп рідшав, а світло ліхтарів ставало рідшим і жовтішим, ніби електрику тут економили з принципу.

Вона не помітила, як її обступили --- просто в якийсь момент виявилося, що поруч ідуть двоє, потім троє: жінки невизначеного віку, у яскравих, багатошарових спідницях, з тією професійною, відпрацьованою привітністю, яка одразу видає себе, якщо знати, куди дивитися.

--- Красунечко, дай поворожу, --- сказала одна, беручи Аріану за руку раніше, ніж та встигла її відсмикнути. --- Бачу біду в твоїй долі, велику біду, відвести можна, тільки якщо зараз...

--- Дякую, не треба, --- Аріана спробувала звільнити руку, але пальці тримали міцно, а друга жінка вже заходила з іншого боку, третя --- ззаду, м'яко підштовхуючи, скеровуючи її крок убік від освітленого кіоску, ближче до темного провалля провулку.

--- У тебе в родині хтось хворий, я бачу, --- продовжувала перша, не відпускаючи руку і вкладаючи в голос ту особливу переконливість, що діє краще на втомлених і розгублених, ніж на тверезих. --- Дай мені щось металеве, каблучку, монету, я зніму порчу просто зараз, безкоштовно, тільки для тебе...

--- Відпустіть, --- голос Аріани став жорсткішим, але роздратування вже почало змішуватися з чимось неприємнішим: вона відчувала, як чужі пальці впевнено рухаються до кишені її куртки, де лежав телефон.

--- Не бійся, красунечко, ми хочемо допомогти...

І в цю мить світло найближчого ліхтаря блимнуло --- раз, коротко, ніби по проводах пройшла судома, --- а вуличний шум, що досі фоново гудів із боку площі: голоси, музика з чиєїсь колонки, гул машин, --- раптом став глухішим, немов хтось на секунду прикрутив гучність усьому кварталу разом. Аріана не встигла усвідомити, що саме змінилося, тільки відчула, як шкірою пробіг холод, що не мав жодного стосунку до весняної ночі.

--- Відпустіть її, --- сказав голос за спиною --- негучний, рівний, але з тією інтонацією, від якої озирнувся б навіть випадковий перехожий.

Амір стояв за кілька кроків, і світло єдиного працюючого ліхтаря падало на нього так, що обличчя лишалося наполовину в тіні. Жінки обернулися --- і завмерли.

Аріана, все ще затиснута між ними, глянула туди само і побачила те, чого потім не змогла до пуття описати навіть самій собі: на частку секунди в очах Аміра ніби спалахнуло щось --- не відблиск ліхтаря, не блиск, а власне, глибоке світло, темно-золоте, ніби під райдужкою на мить відкрилося щось значно більше, ніж людське око має право містити.