Білий шум і чорні цифри

Вишневий Мерседес W123 стояв на аварійках посеред забитої київської вулиці, ігноруючи скажений гуркіт автомобільних сигналів позаду. В салоні панував сухий, задушливий вакуум. Іван Марков дивився на екран телефона, де щогодини оновлювалася сторіз Лєри з Артуром, і відчував, як у його венах замість крові закипає чиста, концентрована отрута.

Вона знищила його авторитет Баті перед мільйонною підписотою. Зробила з його вилизаного «піар-алібі» дешеву брехню. А головне — цей малолітній стрітрейсер на Porsche занадто впевнено тримав її за талію, світячи його вовчим талісманом на весь Інстаграм.

Марков більше не кричав і не трощив пластик. Його обличчя стало білим, як крейда, а погляд за темними окулярами застиг у тій самій точці термінації, після якої конкуренти зазвичай оголошували себе банкрутами або зникали з радарів.

Він вийшов із Телеграма, відкрив захищений месенджер і набрав номер Сивого.

У слухавці пролунав короткий гудок, а потім — спокійний, глибокий голос старшого партнера, на тлі якого шурхотіли якісь папери.

— Марков, якщо ти знову з приводу турецького контракту, то юристи вже все загладили, — ліниво зауважив Сивий. — Повертайся в Будапешт, рахунки чисті...

— Сивий, мені плювати на Будапешт, — перервав його Іван. Голос Маркова звучав настільки тихо, хрипко і монотонно, що Сивий на тому кінці дроту миттєво припинив шурхотіти документами. — Мені потрібна твоя силова група. Прямо зараз. У Києві.

У слухавці запала коротка, важка тиша. Сивий занадто добре знав цей тон Івана. Коли хлопця з села підривало адреналіном, він діяв як танк без гальм.

— Ваню, ти знову через ту дівчинку з глузду з'їхав? — у голосі старшого з'явилися жорсткі, батьківські нотки. — Ти розумієш, що твій інстаграм-серіал уже починає заважати нашим реальним цифрам?

— Сивий, закрий рот і послухай, — процідив Іван крізь зуби, і його пальці так сильно стиснули ретро-кермо Мерседеса, що шкіра на суглобах побіліла. — Мені пох*й на серіал. Справа не в Лєрі. Справа в пацані, який вирішив, що йому все дозволено в цьому місті. Його звати Артур. Їздить на чорному матовому Porsche 911, номери київські. Твої люди мають вирахувати його локацію за п'ять хвилин через геотеги.

Іван на секунду перевів погляд на цуценя Бага, яке злякано притиснулося до велюрового сидіння, відчуваючи дику напругу господаря.

— Викрасти його, — холодно наказав Марков, переходячи на мову реальних нуарних дев'яностих, з яких колись починався їхній спільний бізнес із Сивим. — Акуратно, без зайвого шуму і камер. Закуйте в браслети, закиньте в бус і вивезіть подалі з міста. На мої закинуті склади біля Вишгорода. Мені потрібно поговорити з ним по-чоловічому. Офлайн. Без телефонів і без її клятих сторіз.

Сивий важко зітхнув у слухавку, але сперечатися не став. У кримінальному та бізнесовому коді їхньої системи Марков був головним капіталом, і якщо капітал вимагав зачистки території від зайвих багів — територію очищували.

— Дві хвилини на координацію, Марков, — сухо відповів Сивий. — Мої хлопці вже на виїзді. Стрітрейсера перехоплять на першому ж світлофорі Набережної. Їдь на склади і чекай. Подарунок привезуть у коробці. Але врахуй: якщо ти зламаєш йому хребет, відмивати тебе перед МВС я не буду.

— Я сам розберуся, — коротко кинув Іван і скинув виклик.

Він увімкнув першу передачу, і вишневий Мерседес із виском шин вискочив із затору, розвертаючись у бік Вишгородської траси. Вовк офіційно оголосив полювання. Цифрова війна закінчилася в ту саму секунду, коли в гру вступили чорні тоновані буси Сивого. Марков їхав на склади, щоб повернути свій талісман і особисто показати новому королю Києва, чому його систему називають смертельною.

Вишневий Мерседес W123 летів Вишгородською трасою, розрізаючи густий придорожній туман. Швидкість на спідометрі перевалила за сто сорок, але в салоні панувала мертва, льодяна тиша. Іван тримав кермо лівою рукою, а правою вже набирав наступний номер у захищеному месенджері.

Справа з Артуром була вирішена — люди Сивого вже виїхали на перехоплення Porsche. Але Маркову цього було мало. Ляпас Лєри все ще палав на його щоці, а її завуальований шантаж дітьми: «Там ти мені нічого не зробиш, твого нахабства не вистачить» — став остаточним тригером. Вона подумала, що зможе сховатися за спиною своєї мами? Подумала, що діти — це її безпечна зона, де діють правила нормального світу?

Він збирався випалити цей її світ дотла. Перетворити її довгоочікувану свободу на персональне юридичне пекло.

На екрані висвітилося ім'я: Арсен (Адвокат). Найдорожчий, найцинічніший юрист країни, який вигравав справи про розлучення навіть тоді, коли у клієнтів не було жодного шансу.

— Марков, здарова. Сповіщення про Софію отримав, мої люди вже готують позов, — швидко заговорив адвокат, на тлі якого чувся шум елітного київського офісу. — Там усе чисто, розведемо без шуму за пару тижнів...

— Арсен, міняй курс, — холодно перервав його Іван, і його голос прозвучав як удар гільйотини. — По Софії працюйте у штатному режимі. У мене інша задача. Новий кейс. Прямо зараз запускай судову справу проти моєї першої дружини. Проти Лєри.

Адвокат на тому кінці дроту замовк. Усі в кулуарах знали, що Лєра — єдине слабке місце всемогутнього Маркова, його хронічний баг, який він оберігав дев'ять років.

— Ваню, ти впевнений? — обережно уточнив Арсен. — Які саме позовні вимоги? Аліменти? Розподіл майна?

— Повне оформлення опіки над дітьми на мене, — чітко, карбуючи кожне слово, процідив Іван крізь зуби. — Я хочу забрати дітей собі. Повністю. Офіційно. Через суд. Так, щоб вона могла бачити їх тільки за моїм особистим дозволом під наглядом моєї охорони.

— Чекай, Марков, це жорстко, — адвокат навіть перейшов на шепіт від несподіванки. — Вона зразкова мати. Жодних приводів, її колишній чоловік — офіцер з чистим послужним списком. Судді зазвичай залишають дітей з матір'ю, нам буде важко виграти без бруду...